— У наш час, Марисю, Дон-Кіхот неможливий, — переконано заперечив Степашко.
— Чому?
— Як особа без певних занять, був би він затриманий негайно. Та ще й дістав би по відповідній статті «за систематичне бродяжництво»… Світ, Марисю, розмірений, задокументований…
Марися звикла до його жартів у такому дусі, буває він часом дотепний, а зараз… У його відданості вона не має сумніву… Та чи тільки цього вона прагне? Збоку їх уже розглядають як майбутнє подружжя, ніби до того воно і йдеться, тільки все ж випадковість, неповнота почувається в їхніх стосунках, якимись прісними вони здаються Марисі… Видно, він це розуміє, бо раз у раз за його жартами вчувається присмученість, і в його залицяннях є мовби доля гіркоти…
Приїхав, виявляється, щоб забрати Марисю в кіно. Тільки треба вирішити — куди? На ГЕС чи в радгосп, а можна ще в містечко льотчиків, щоправда, це далеченько в степу… Саме цього несподівано навіть для себе й забагла Марися:
— До льотчиків!
Степашко не заперечувані',
— Приймається.
Ганну Остапівну радувало, що вони швидко дійшли згоди.
- Їдьте, їдьте… Оце, друзі, тільки й вашого. Життя, воно дуже коротке і так летить — із швидкістю світла чи й ще швидше…
Незабаром мотоцикл уже мчав їх центральною вулицею села, потім прогуркоче він мимо спецшколи, — не могла Марися відмовити собі в задоволенні на ракетній швидкості джухнути мимо Антона Герасимовича, знаючи, як він ставиться до таких її «правопорушницьких» поїздок. Ось і мур, побілений вапном, біля прохідної арки сріблиться акація у важкому цвіті, аж на каміння муру кладе свої розімлілі кетяги… Антона Герасимовича, на жаль, не видно, на прохідній стоїть інший вартувальник, мало знайомий Марисі.
— Що там? — запитала Марися Павлівна, коли водій пригальмував мотоцикла.
— Та нічого, — схмура відповів вартовий. — Тільки Бугор та Кульбака побились…
І коротко розповів: чистили на кухні картоплю, Бугор чимось розсердив комишанця, а той скипів — хіба їм довго? — і ножем наосліп пошпурив… Крізь сорочку в плече загнав, довелося укол давати…
— А за що ж завелись? — Марися зіскочила з мотоцикла.
— Та хіба їх розбереш… Матір той Кульбачину нібито непоштиво обізвав, чи що… А воно ж, Кульбача скажене, спалахнуло одразу…
Марися обернулася до свого «каваліра»:
- Їдь. Я залишаюсь.
І на очах сторопілого Степашка її маленька постать швидко зникла у дверях прохідної.
Глава XXIV
«Гальма не відрегульовані»- ще й так про них кажуть. Реакції в таких на все блискавичні: йдуть, марширують по двору, пісню горлають, а тільки хто ненароком на п'яту передньому наступив, — враз обертається, і вже затуляй обличчя… Лясь! лясь! і далі пішли, співають.
Так і в Кульбаки з Бугром: швидко побились, швидко й помирились. Тим більше, що Бугор під тиском товариства змушений був визнати, що поводився, як останній нахаба: навіть у вічі не бачивши Порфирової матері, дозволив собі відгукнутись про неї брутально… Ну й дістав по заслузі.
За кілька днів по цьому, коли радісно збуджені школярчата їхали в радгосп на роботи, обидва забіяки, ніби нічого між ними й не було, вже сиділи в кузові поруч, і Кульбака навіть підспівував, коли Бугор затягнув своєї безглуздої:
Цей виїзд був особливий: їхали збирати черешню! Десантом мали викинутись на радгоспні сади, що вже ждуть їх не діждуться… Зустрів їх не карликовий сад і не пальметний, де ото молодим деревам руки викручують та розпинають на дротах, — зустріли хлоп'ят могутні черешневі вежі, що вільно вигналися в небо й зажеврілись уже купами ягід по верхах, горять, як при світлі вранішньої зорі… Високо? Так це ж і добре, є куди дертися тим, хто черешню обриватиме… Хлопцям випало таке щастя. Тільки зарум'янилась «тавричанка» та «рання мелітопольська», директор радгоспу одразу й примчавсь до спецшколи:
— Виручайте!..
І ось вони тут. Швидко розподілились, втямкували що і як — і за роботу. Черешню їж, скільки хочеш, це дозволяється, а черешня така, що хоч і відро її з'їси — живіт не болітиме, тож смакуй, ласуй, але й про норму не забувай!
Кульбака, що перед цим відзначився на полотті гороху та моркви (можливо, сприяло цьому й гасло, розмальоване Берестецьким на спеціальному стенді: «Гостри сапу звечора! Хай вона буде гостріша за твої власні зуби»), — опинившись у саду на черешнях, виявив тут ще більше завзяття. Першого ж дня трудар комишанський перевиконав норму і на вечірній лінійці стояв правофланговим, хоч ростом і не найбільший. Бо заслужив, трудився на совість!