— Ти старався, хотів, як і мати, у знатні вийти, — розпатякував Бугор, — а я їм грудомах на дно, гіллячок з листям, ягідками зверху притрусив і теж норма! І теж передовий! Одержуйте, будь ласка!
— А якби в Заполяр'я пішло? — вислухавши хвальковите патякання, мовив Гена Буткевич. — Або до тих, що в шахтах?
Бугор задумався на мить, потім вигукнув ще рішучіше:
— А до нас вони як? Нам до одуріння товчуть: будь чесний, справедливий, а самі? Дуже вони справедливі? Крокодиляча їхня правда! Не пий, не кури, бо від сигарети коняка дохне, а я ж ось не дохну? — і Бугор натужно затягнувся сигаретою, випускаючи дим, як фокусник, кільцями. — Мого пахана третій раз живосилом від алкоголізму лікують, а він звідти повернеться та знову як дасть концерт, — не знаєш, де діватися… І такі вони всі, - розмірковує упевнено Бугор. — Нам нотації пудами, правила тисячами, а для себе в них одне: «Поживем! Після нас хоч потоп, хоч атомна пустеля!»
— За всіх не розписуйся, — заперечив Порфир, бо йому чомусь майнула думка про маму.
— Наївняк ти. Правдою хочеш жити? Ну, то й живи! Він тебе з тією правдою завтра на кукурудзу пожене або й зовсім за браму не випустить…
І головне, що й поскаржитись на Крокодила зараз нікому було: директор у відрядженні, в міністерство на нараду викликали. Ганна Остапівна знов прихворіла, а Марися цілі дні заклопотана влаштуванням літнього табору, тієї «Бригантини», що невідомо — з ким та куди вона попливе…
Хлоп'яча рада, вже й про роботу забувши, зібралася на чолі з Бугром під черешнею обміркувати дуже важливу для себе річ: як провчити Крокодила? Як помститися йому?
— Чого він чіпляється до всіх, халява стара?
— Яке має право?
— Учудити щось йому треба, — сказав Бугор, — Щоб лопнув з досади — таке учудити!.. І це сподобалось товариству:
— Учудити! Учудити! — почулися звідусіль веселі правопорушницькі голоси.
Глава XXV
Фрегати хмар біліють по обріях, а поміж них, серед пустельного бугристого ландшафту, серед уявних лісів Геродотових, що колись зеленіли тут, переповнені німфами, сатирами-фавнами, пробирається щось на місячний всюдихід схоже. Ніяких фавнів: безжиттєво, голо, молочаєво. Піщані видми жовтіють, лобато лисніються кучугури, чубаті й безчубі. Чи, може, десь там і фавни серед них попршцухали, як цапки, підглядають звідти: хто їде? хто сміється в тім брезентовім шарабані? Рухається газик-всюдихід науково-дослідної станції. Крім водія, хлопця іронічного, в машині ще доктор наук (він же й директор), симпатичний товстунець у брилі, в окулярах, та Оксана Кульбака, що їде провідати сина. Вирушаючи в справах на ГЕС, директор прихопив і її, бо це майже по дорозі. Весело в машині, смішне згадалось, що могло обернутись і дуже сумним: як учора сапери знешкоджували в цих пісках міни та снаряди. Настягували їх цілу купу, заклали вибухівку, підпалили шнур і швидше до машини. Др-р! Дрр! — а вона не заводиться!.. Довелося рекорд із бігу ставити: таку швидкість розвинули, пустившись у лозняки, що олень міг би позаздрити… Пригадалися також різні штуки, що їх викоював Порфир. Одного разу осами нагодував станційного балакуна. Є такий у них, рота не затуляє, нічим його не спиниш, то Порфир йому скибку кавуна з осами підсунув. Той як вхопив — три дні потім не розмовляв, тільки на мигах показував: язик розпух, у роті не вміщається… А Порфир ще й слідом з ватагою ходить: розкажіть нам ще про свою дисертацію…
— Гуморист він у тебе, з ним не заскучаєш, — відгукується водій. — Вогонь-хлопець!
— Вогонь-то вогонь, та от чи не тиранять вони там його за цей вогонь… Чи на користь йому піде їхня муштра?
— Вишколять! Там учителі такі, що й зайця навчать сірники запалювати… Я чув, їм навіть платять більше, бо робота з хуліганчатами дорівнюється до роботи в шкідливому цеху: кілька років попрацює — і вже руки трусяться…
— А в нас без Порфира аж надто тихо стало, — зауважив директор станції. — То, було, як не та пригода, так інша оживлювала наш буденний ландшафт… А тепер він десь там штукарює…
— Отож таке кляте: доки чогось не викоїть, і спати не ляже… А буває ж золоте дитя. І заспокоїть тебе, і школу обіцяє більше не пропускати, з усіх сил клянеться, звичайно, й тут із фокусом: «От щоб я вчорашнього дня не побачив!..»