— Тритузний я. Ніякий я не Саламур, — незлобиво пояснив відвідувачці. — Начальник режиму. А Саламуром став з ласки вашого синочка, це він — семибаламут! — мене так охрестив!
. — Це на нього схоже, — вдавано посуворішала мати, хоча в душі тільки усміхнулась з затаєною гордістю. — Чи не хворів він тут у вас? Чи не бешкетує?
— Сам розкаже… У нас, правда, побачення тільки по вихідних, але для вас зробимо виняток як для знатної виноградарки… Я теж вдома виноградом займаюсь, ну в мене різносортиця, більше напівдикі, не те що ваші «сенсо» та «карабурну»…
А відвідувачка знов за синочка:
— Це правда, що отряха мій став тут у вас ударником праці?
— Що не лацюга, то не лацюга, — визнав Антон Герасимович. — Хапкий до всякого діла, а це вже неабиякий плюс… Можна надіятись, що вилюдніє, обере чесну трудову путь… Праця, вона-таки лікар найкращий!
Оксана, слухаючи Тритузного, була згодна з ним: так, вся мудрість людини — в праці. З нею почуваєш, що живеш недаремно на світі, дає вона певність тобі й шану людську, приносить навіть у самотності радість, іноді майже насолоду, яку, може, й називають щастям…
— Але тільки праця обрана, улюблена…
— Авжеж. У нас вона саме така. Черешню збирати — що може бути приємніше для дітвори? Учора ваш на лінійці вже серед правофлангових стояв, — це в нас честь така для тих, хто перед веде… Трудяга, нічого не скажеш…
Слухаючи ці похвалки, мати аж цвіте:
— А дома ж був такий шалений!
— Він шалений і тут… Прямо скажем, трудний хлопець, але є в ньому й таке, що хоч-не-хоч викликав симпатію… І що роботи не боїться. І взагалі… смілива, хвацька душа! Одне слово, з живчиком, з перчиком хлопець. — Антон Герасимович і незчувсь, як скористався примовкою директора, що її сам свого часу висміював.
— Спасибі ж вам, — тихо, з почуттям вимовила молодиця. — Така я вдячна вашій школі… Хіба я не розумію, що було б зі мною, матір'ю-одиначкою, в інші часи, яка доля ждала б і його, і мене? А тут, бач, сама Батьківщина взяла малого під свій прихисток, щоб не пішов по безпутній дорозі…
— Вірно, міг би хлопець зовсім розпоганитись, а зараз він у надійних руках, — запевнив Тритузний. — Тут до нього увага, тут за ним догляд і вдень і вночі. Звісно, нам, персоналові, це не минається безслідно, декому передчасно здають нерви, зношується організм… Одначе щадити себе не доводиться, бо — треба…
— Спасибі, спасибі, - знов повторила жінка душевно.
— Можете уявити, яких сюди нам направляють… Понівечені вже та покручені, як отой карагач у пустелі… Так уже його крутило та викручувало життєвими бурями… А мусимо приймати, братись за його формування. Ох, не просте це діло — формувати людину…
- І не кожному воно дається, потрібен хист і до цього, — узгідно каже відвідувачка. — Та ще хто як ставиться до своєї роботи… Візьміть хоч і в нас, коли вийдемо навесні на виноградники обрізати кущі… Один робить це швидко та якісно, а інший — особливо з гастролерів перелітних — женеться лише за заробітком, ганебний слід кидає позад себе: цілісінькі кущі, які йому здалися трудними, геть повикидав, бо легше відразу зрізати цілий кущ, аніж думати над тим, як правильно його сформувати.
— Так то ж просто кущі, - вигукує Антон Герасимович, — а наші кущі — це живі людські душі! Юні ще та незаскорузлі, куди його спрямуєш, так воно й ростиме… Сьогодні діти — завтра народ!
— Чомусь погане до дитини само липне, а добре так важко доводиться прищеплювати, — з сумом сказала Оксана.
— А прищеплюєм! — вигукнув начальник режиму. — Хай навіть воно і кричить, і відборсується, бо ще не тямить, що добро йому щеплять… Беремо сюди найтруднітих, тих, що вже пройшли Крим і Рим, — інший і дорослий не бачив того, що воно вже встигло пережити.
- І звідки в них ця пристрасть до бродяжництва?
— А звідки — до безглуздого руйнування? Ти зробив, ти ці ліхтарі поставив, засвітив, а я поламаю, потрощу, бо мені так хочеться. А якщо до автобуса, то вскакую першим, захоплюю місце біля вікна, бо там моїй особі приємніше сидіти, вона хоче вітерцем обвіватися, а ви грубі, черстві, бо вимагаєте, щоб я встав, поступився місцем перед кимось старшим… Говоримо все про пережитки, а воно й нажитки наші нічим не кращі… Скільки їх таких розвелося, котрим пошанувати старших здається принизливим. Іноді навіть у добропорядній сім'ї воно раптом стає бездушним вимагачем, шкурником без совісті й честі. А батькам? Нема ж тяжчої кари, ніж кара дітьми! Жорстокими, невдячними… Ще на світі не жило, а вже набралося звідкись диких понять, хамства, нахабства, а нам усе це треба вичавити з них, як отому письменнику, що по краплі вичавлював із себе раба. Тільки він сам із себе, а ці ще самі не вміють, мусимо допомогти. Бо нікому ж не байдуже, якими вони виростуть, оці потомки, оці, що завтра мають нас замінити… Дивишся на нього й думаєш собі: ким же ти будеш? Бур'яниною, шкурником безсовісним чи людиною, якою пишатиметься народ?