Він вважає, що краще податися в Бахчисарай, там у нього старший брат десь м'ясникує, рубає баранів на шашлики та чебуреки. А чебуреки там — як лапоть завбільшки.
Стугоніння чути в степу. З темряви з'являється летючий вогняний дракон з довжелезним хвостом, згрізна гуркочучи, переміщається в просторі.
— Експрес!
Хлопці схоплюються, вдивляються в те чудисько, далеке, мимойдуче, що вогнями з пітьми та залізним двигтінням протинає степ, розруйновує цей тихий, зоряний, кониковий світ.
— Ах, зміюка…
Бугор замишляє вчинити напад на один з тих нічних експресів, що вони йому чогось ненависні, зокрема тим, що курортників до моря везуть та різних маминих синків товстоногих, у коротеньких штанцях, які хоч зростом вищі за матерів, а їх за ручку ще водять, тортами та морозивом запихають. Бугор не розумів, чому хлопці не підтримують його войовничості. Оті чебуреки, що десь не для нього шкварчать, йому, видно, піддають завзяття, він жадає нападу, йому б оце бити, трощити, просто звідси б кинутись навперейми тому експресу, де освітлені вікна пролітають, змигують, як летюче видиво чийогось благополуччя, комфорту, затишку, життєвої влаштованості. Фіраночки там у них на вікнах, вхопити б каменюку в-під насипу, та ось вам по фіраночках, по склу, щоб тільки брязь! та брязь! на друзки. Його охоплює екстаз зло-веселого божевілля, він, зірвавшись на ноги, мерщій шукав грудок, рве сухогруддя, з лайкою шпурляє й шпурляє по тих недосяжних вікнах, і, мабуть, йому вчувається, як дзенькає розтрощене скло, бо він аж сатаніє, викрикуючи:
— Нате ж вам! Нате! Ось вам фіраночки! Коди не стало летючого вогняного дракона, коли зник він за обрієм, аж тоді Бугор, зазнавши цього похмурого вдоволення, присів коло хлопців, задиханий, ніби після справжньої битви з експресом. Знайшов сигарету, почав прикурювати, сірники в його руці обламувались, ледь спалахнувши, і видно було, як тремтять йому руки, аж Порфир не втримався:
— Руки трусяться, наче курей крав!
— Заткнись.
Прикуривши нарешті, Бугор кинув сірник, не затоптавши, довелося це зробити Кульбаці. Бо з вогнем у степу не жартуй. Колись Порфир бачив улітку, як горів хліб. Нічого страшнішого нема за степову пожежу, коли люди кидаються в полум'я, в хмаровища гарячого диму, біжать з відрами, з шлангами і плутаються й падають в палаючих пшеницях, а потім когось з попеченими руками, обгорілого до невпізнання, відправляють в лікарню. Колись і дядько Іван був попікся, обсмалився на такій пожежі, викликаній всього лиш іскрою від комбайна.
Важкою для хлопців була ця ніч. То один, то другий схоплювався, вглядався в темінь, бо вчувалося, що хтось до пих підкрадається. Бугор аж здригався вві сні, певне, й уві сні не вщухала безглузда його битва з нічними експресами, що, побільшені сном та уявою, виростали в безконечну низку освітлених гуркотливих вагонів, якихось уже мовби абстрактних поїздів, що без нікого ідуть і йдуть, протинаючи степ, оперізуючи планету.
А світанкова пора, отой час, коли над степом зоріє і ранні пташки росу п'ють, застала їх біля траси, де було сухо й безросно. Хоч ніякого руху по трасі, проте хлопці все ж трималися насторожі, ні на мить не забуваючи, що вони втікачі, що за ними полюють. Напередодні з лісосмуги бачили, як гасав по степу мотоцикл, може, то був їхній добрий знайомий Степашко, ловець мічених дитячих душ. А одного разу прокушпелив польовим грейдером і шкільний автобусик, напевне, розшукуючи їх, — над ним можна було тільки посміятися, визираючи з соняшникових джунглів, на які важко осідала хмара піднятої автобусом пилюки.
— Найкраща пилюка — та, що здіймається з-під коліс відбуваючого начальства, — пожартував тоді Кульбака.
Нині їх прибило до цієї ось безіменної степової зупинки. Навкруги нікого. В один бік потяглися величезні поля рицини, а в другий — піщані кучугури з чубами й без чубів, може, якраз ті, що їх мама залишила Порфирові для майбутніх трудових звершень. А поміж цього безлюддя — траса, магістраль, вона вдень аж плющатиме асфальтом, а зараз ще по-ранковому прохолодна після ночі. Біленька будочка стоїть біля траси, кимось невідомим побілена, ще й квітами розмальована, хтось подбав, потурбувавсь, щоб було де знайти притулок подорожній людині від дощу чи від спеки. Приліпились і вони, ангелочки, до цієї зупинки, ждуть, пильнують автобус, хоч їм то, власне, однаково, куди їхати: чи в той край. чи в протилежний. Коліс би їм тільки, швидкості, рейсу хоч будь-якого! Не самі вирішують, все за них вирішить автобус: звідки перший прийде, на той і вчепляться, в ту сторону й зашумлять. Звичні вже до таких безцільних катань. Заб'ються в автобус, де тиснява та духота, де репродуктор аж розривається, і тітки сидять над своїми корзинами, кожна незворушна, як Будда, і дядьки-чабани в піджаках, хоч як тут жарко. Дівчата якісь поблизу пересміхаються, кривляться, — корзина чималенька їм ноги віддавлює, «тітко, посуньте», — не чує тітуся, спить… Проїдуть отак від зупинки до зупинки зайцями, як сіли в степу, так і встануть у степу, тільки подеколи Бугор з кривим осміхом виймає з пазухи щось підживитися: хлопці й не помітили, коли воно, оте чуже їстиво, з корзини до нього в пазуху перекочувало.