Зараз Бугор сердитий никає побіля будки, — куриво кінчилось, тому й злиться. А Кульбака та Гена, перевтомлені неспокійною ніччю, сидять край дороги поникло, і Порфир, знічев'я дивлячись на грядочку чорнобривців та струнких рож біля будки, марно намагається розгадати: хто ж їх посадив? Поблизу ні села, ні хутора, а будочка стоїть, дбайливо так причепурена, і чорнобривці біля неї вже розкриваються пуп'янками, і рожі малинові, жовті та рожеві випустили цвіт з-поміж шорсткого листя. Мали б вони бути в росі такого ранку, але нема сьогодні роси, на листі пилюка, нічого пити пташкам польовим, нема де напитись і цим заблуканим ангелочкам, що їм аж у роті після ночі попересихало… Одначе хтось їх таки посіяв, оті невибагливі квіти, що спеки не бояться, не самі ж вони посіялися в степу? Якась добра душа зробила проїжджим людям втіху. При цих думках виринає перед Порфиром мамин образ; ось вона з таких, що не за плату, не по наряду, а просто так, від душі, могла б посіяти, щоб краса з'явилася чиїмось очам і порадувала когось, хай навіть і незнайомого…
А Бугор, помітивши, на чому зосередилась Порфирова увага, підвівся знехотя з лавки, підійшов до квітника:
— Яка ж тут для мене росте?
І став поволі в'язи скручувати найвищій, обліпленій цвітом рожині.
— Не чіпай! — аж кинувсь Кульбака.
А той, навіть не глянувши на Порфира, із знущальницькою посмішкою далі мучив стебло, крутив, обшмульгував.
Кульбака зірвався з місця, в безтямі підскочив до нього:
— Не чіпай, гадино! Ти її садив?
Бугор, ще більше під'юджений наскоком Кульбаки і на зло йому, дав собі волю: стрибнувши на самий квітник, він вихилясом, з похмурою радістю пустився танцювати по ньому, чорнобривці так і тріщали під його розбитими черевиками:
— Лап-тап-туба!..
Засліплений люттю, Порфир кинувся на нього, щоб відіпхнути або за руку вкусити. Гена, здолавши вічну свою нерішучість, теж прискочив на підмогу, і саме Гені першому й дісталося від Бугра, від його залізного кулака: ударив так, що кров цвіркнула хлопцеві з носа. Кульбака, успритнившись, зненацька почепився на Бугра ззаду, встиг перегнути, повалити його, і тоді вже вони разом з Геною насіли, накірчили свого недавнього кумира, стали люто товкти його пикою в землю — хоч роси не напивсь, так землі наїжся! Бугор геть заїдений землею був, коли, випручавшись, з лайкою відскочив до будки.
— Жаль, що фінки нема при мені! — процідив, втираючись долонею. — Ну, та ми ще зустрінемось — нема миру під оливами…
Це, власне, була їхня розлука. Бо коли автобус підійшов, Бугор рвучко скочив на приступку, і двері за ним зачинились автоматично, — помчав безплатний пасажир між корзинами кудись, мабуть, на Бахчисарай, де чебуреки, як лапті.
Гена, впоравши носа, усміхнувсь до Порфира:
— Ох, і дали ж ми йому… То все він верхи на нас, а це й ми на ньому покатались…
— Тварюка! Він ще погрожує… Та ти мені в чистім полі краще не попадайся!
Наче гора з плечей скинута в хлопців. Збадьорені були обидва, почувались героями, бо, нарешті, поквиталися з давнім своїм тираном. Дістав своє: і за глуми, і за брутальнощі, і що на черешнях фальшував, зваливши вину на Порфира… І, може, десь підсвідоме навіть за те, що підбурив їх на цю втечу… Обтрушувались та шукали ґудзики, що під час баталії кудись порозскакувались, комічні моменти бою ще звеселяли їхній дух, на якийсь час забулося й про небезпеку, а вона ж не зникла! Як образ її, раптом виджухнув десь із-за кучугур мотоцикл, і вже замелькав понад рициновим полем грізний інспекторський кашкет. Вітром здмухнуло хлопців з траси, сліпма летіли кудись, миттю змалівши обидва до розмірів горобців! Стали навіть ще менші, стали як оті трав'яні оркестранти, що тільки ступиш, а вони так і бризнуть з-під ніг, щоб безслідно зникнути, збезвіститись у траві…
Глава XXVIII
Є на лимані людина, безстрашний такий, що його безліч разів убивали, топили, а він знов повертається до життя.
Осінь, ніч (бо всі його пригоди відбуваються переважно вночі), темрява — не прозирнеш, а він з товаришем чи й сам у човні без страху йде на браконьєрів Знав, куди йти, й ночі не боїться, просто в неї світить ліхтариком.