Того дня йому траплялося багато слідів на снігу. До всіх він принюхувався й уже добре знав, як пахнуть відбитки копит лося й оленя, маленькі сліди від м’яких лап рисі. Він ішов у тропі за лисицею, діставшись місцини, з усіх боків оточеної високими смереками. На притоптаному снігу валялися совина голова, пір’я й нутрощі, а вся галявина була залита кров’ю. Так Казан дізнався, що він не один мисливець у тутешніх краях.
Під вечір він запримітив на снігу сліди, що дуже скидалися на його власні. Вони були зовсім свіжі, і від них віяло таким теплим запахом, що Казана знову почало наповнювати бажання сісти й заквилити, як вовк. Це бажання росло дедалі більше з настанням ночі, що вже опустила свої крила на ліс. Він ходив увесь день, та втоми не відчував. Тепер люди були далеко, а нічні сутінки якось дивно його звеселяли. Вовча кров у його жилах побігла все швидше. На яснозорому нічному небі сходив місяць. Нарешті Казан умостився на снігу, підняв голову вгору, до смерекових верхівок, і його вовче єство вилилось у тиху ніч протяжним скорботним виттям, яке було чути на багато миль навкруги.
Скінчивши свою сумну пісню, пес ще довго сидів і прислухався. Тепер він мав голос — голос із дивними, новими для нього нотками, що додавали певності у своїх силах. Він сподівався почути відповідь, але її не було. До цього він подорожував проти вітру, а коли завив, то попереду із заростів вискочив лось і побіг стрімголов геть від страшного виття, прокладаючи собі дорогу крізь густий ліс рогами, що дріботіли по деревах, наче по барабанах.
Ще двічі Казан заводив свою пісню. Його непомалу тішив оцей новий призвук власного голосу. Потім він знову побіг уперед, невдовзі опинившись біля кам’янистого гірського хребта. Залишивши позад себе болота, пес почав видиратися вгору. Йому здавалося, що він наближається просто до зірок і місяця. А з другого боку хребта перед його очима постала велика широка рівнина, замерзле озеро, що блищало в місячному світлі, і біла річка, котра витікала з озера кудись у не дуже густі й не такі темні, як ті, що росли на болоті, ліси.
І тоді кожен м’яз його тіла закам’янів у напрузі, а кров у жилах шалено завирувала. Здалеку на рівнині почулося виття — таке ж, як і його, вовче виття. Його щелепи клацнули, білі ікла заблищали, і він загарчав. Він хотів був відповісти, та якийсь дивний інстинкт спонукав його цього не робити. Цей дикий інстинкт тепер панував над ним. Повітря, шепіт смерекових верхівок, навіть місяць і зорі — усе йому підказувало, що він чув вовче виття, але тільки не закличне, а якесь інше.
За годину знову виразно почулося виття. Це був протяжний звук, що перейшов у різкий і короткий дзявкіт. Казана охопило не знане досі несамовите збудження. Той же інстинкт підказував йому, що це був заклик до полювання, і Казан так і поривався піддатися йому. За мить чи дві виття повторилося. Цього разу зовсім близько, десь біля підніжжя пагорба, почулося виття у відповідь; за ним ще одне, та так далеко, що його заледве можна було розчути. Вовча зграя збиралася на нічне полювання. Але Казан лише тихо сидів і тремтів.
Він не боявся, ні, просто ще не був готовий іти до них. Гірський кряж наче розділив його світ навпіл. Попереду було нове незвичне життя без людей. З іншого боку щось ніби манило його назад. Раптом він повернув голову, подивився позад себе на простір, залитий місячним світлом, і заскиглив. Цього разу Казан завив, як пес. Там лишилася його господиня. Він ніби й досі чув її голос, відчував дотик її м’якої руки. Йому ввижалися радісне обличчя й веселі очі, її сміх, що зробив його безжурним і щасливим. Вона гукала його через ліси, і він розривався між прагненням відповісти на це гукання і бажанням спуститися на рівнину. Бо там, поруч із жінкою, він бачив і чоловіків, що чекали його з кийками, виразно чув хльостання батогів і відчував жалючий біль від їхніх ударів.
Довгий час Казан залишався на вершині гірського хребта, що розділяв його світ. Зрештою, він повернувся й почав спускатися на рівнину.
Усю ту ніч він тримався неподалік зграї, що була на полюванні, та дуже близько не наближався. Це було й на краще, адже він, як і раніше, пахтів слідами від упряжі й людиною. Зграя роздерла б його на шматки. Найсильніший інстинкт жителів дикої природи — самозбереження. Мабуть, саме цей далекий відгомін диких предків і спонукав Казана раз у раз валятися в снігу, саме там, де слідів зграї було особливо багато.