Кілька тижнів тому Казан уже бачив схожу картину. Трапилося це, коли вони із Сірою Вовчицею змушені були звернути на північ біля старого дому Щербатого Зуба. Тоді це не притягло їхньої уваги. Але тепер така швидка й разюча зміна ландшафту біля їхнього лігва не могла його не хвилювати. Бобри враз перестали бути просто водними тваринами, неїстівними і з гидким запахом. Ці непрохані гості вдерлись у його володіння, отже, стали ворогами. Казан мовчки оголив зуби, наїжачив уздовж хребта шерсть, напружив кожен свій м’яз. Ні звуку він не вичавив із себе й коли кинувся вниз на Щербатого Зуба. Старий бобер не помічав небезпеки доти, доки пес не наблизився до нього на відстань двадцяти футів. І без того повільний і неповороткий на суші, остовпілий бобер якусь мить стояв нерухомо. А тоді таки зістрибнув із дерева, і вчасно: ще мить — і Казан би його наскочив. Та вже за хвильку пес і бобер котилися по землі, наближуючись до краю води. Аж от важкотілий Щербатий Зуб, наче змащений олією, вислизнув з-під Казана, рятуючись у своїй рідній стихії. Він ще легко з того виліз: лише два наскрізні отвори лишились у його м’ясистому хвості після тої сутички. Розгніваний не вдалим для себе розвитком подій, Казан блискавично метнувся праворуч, туди, де гралися бобренята. Малі зубастики, здивовані й налякані побаченим, і досі стояли, як укопані. Та щойно до них дійшло, що тепер Казан летить по їхні душі, як кинулися навтьоки. Трьом із них удалося дістатися води, та двоє інших, найменших, тримісячних, не встигли. Самим порухом щелеп пес зупинив життя в одному бобреняті, переламавши тому хребта, а другому вчепився за шию і тряс, як тер’єр щура. Коли Сіра Вовчиця спустилася вниз до Казана, бобренятка були мертві. Вона обнюхала їхні маленькі тільця й тужливо-тужливо завила. Чи не про свого Барі, що покинув її, нагадали їй ці маленькі істоти?
Та навіть якби Сіра Вовчиця й думала про щось своє, Казан її точно не розумів. Він убив двох істот, що нахабно вдерлися до них додому. З маленькими бобрами він був немилосердний, як і рись, що роздерла була перших дітей Сірої Вовчиці на верхівці скелі Сонця. Тепер, коли його зуби побували у плоті його ворогів, його кров запалала нестримно скаженим бажанням убивати. Він шалів, бігаючи берегом ставка, і гарчав на зворохоблену воду, що сховала Щербатого Зуба. Усі бобри поховались у ставку, поверхня води здіймалася від руху багатьох тіл. Казан підійшов до греблі. Це було для нього щось зовсім нове. Інстинктивно пес зрозумів, що це робота Щербатого Зуба і його одноплемінників, тож несамовито заходився вихоплювати з греблі палички й гілки, розкидаючи їх навколо. Раптом біля греблі, футів за п’ятдесят від берега, заколихалося плесо води, і з’явилася велика сива голова Щербатого Зуба. На півхвилини запало напруження. Увесь цей час пес і бобер оцінювали один одного. Аж от Щербатий Зуб висунув із води своє мокре блискуче тіло, залізши на греблю, усівся й почав пильно дивитися Казанові в очі. Старий патріарх був сам. Ніхто більше з бобрів себе не показував.
Поверхня ставка тепер була гладка, як люстро. Марно Казан намагався стати на опору, що б дозволила йому дістатися до супротивника.
Між берегом і закінченою частиною греблі лишився недобудований проміжок. Через нього лилася вода, тож Казанові дістатися до свого супротивника було непросто. Тричі він це намагався зробити, і щоразу його зусилля закінчувалися раптовим зануренням у воду. Увесь цей час Щербатий Зуб сидів нерухомо. Коли нарешті Казан осягнув марність своїх спроб дістатися до бобра, старий інженер ковзнув по греблі й зник під водою, уже зрозумівши, що вовкопес, як і рись, не міг битись у воді. Цю новину він повідомив усім членам своєї колонії.