А тому, що йшов він коридором, нікуди не звертаючи, то на його шляху мало що попадалося. Хлопці знову вдали, що уважно розглядають експонати. Для конспірації Мишко розповідав Славкові про селянську реформу 1861 року. Весною він писав про неї домашню роботу, але багато чого позабував, і розповідь його являла собою набір таких слів: наділ, викуп, Столипін, дореформена Росія, післяреформена Росія, компенсація, відруби, громада, експлуатація… Вимовляв він ці слова дуже голосно, і сторож попросив його пояснювати тихше..
Нарешті сторож прочовгав за стіну. Славик став на свій пост. Мишко підняв канат, підійшов до бронзового птаха і почав його обмацувати, відшукуючи тайник. Але ніяких ознак тайника він не помітив. Тоді він став потихеньку торкати то голову птаха, то його крила, шию, лапи, намагаючись виявити, що в ньому відкручується або відкривається. Але нічого не відкривалось і не відкручувалось. Мишко крутив, смикав, натискував, нічого не виходило. Тоді він спробував підняти його — можливо, тайник у підставці. Але виявилося, що птах наглухо прикріплений до підставки.
Пролунав дзвоник. Музей закривався.
Мишко гарячково смикав птаха, але безрезультатно. Славик знову подав попереджувальний знак. Мишко ледве встиг вискочити за канат. Ішли дівчата…
Коли вони пройшли, Мишко знову підняв канат, але Славик знову подав знак. Та Мишко й сам почув човгаючі кроки сторожа.
— Закривається, — сказав сторож і став, очікуючи, доки хлопці вийдуть.
Їм нічого не лишалось, як рушити до виходу.
Охаючи і зітхаючи, сторож зачинив за ними двері.
Розділ сорок восьмий
Знову човняр
Надворі вже смеркало. Важкий випав день! Але зате скільки зроблено! Відстояли табір — раз. Встановили, що човняр слідкує за «графинею» — два. Виявили, що старуха користується в музеї бронзовим птахом як тайником. Тайника вони не відкрили, але це справа часу. Ще одна-дві спроби, і вони його відкриють.
Щоправда, вони запізнилися: на поїзд. Вечірній уже відійшов, треба чекати вранішнього. Але це дрібниця. Адже літо. Вони зможуть переночувати під будь-яким кущем.
Жваво обговорюючи події сьогоднішнього дня, хлопчики дійшли до рогу вулиці і зупинилися. Мишко запропонував піти в міський парк і переночувати там на лавах.
— Незручно, — заперечив Славик. — Ми ж не бродяги.
— Що ж ти пропонуєш?
— Переночувати у вокзалі.
— По-перше, там гидко, по-друге, не пустять. А якщо тобі не хочеться в парку, то ходімо до собору. Біля нього садочок, ми й переспимо…
— Добре, — згодився Славик.
Хлопчики повернулись і… остовпіли. Перед ними стояв човняр.
— Ба! — сказав човняр, посміхаючись своєю огидною усмішкою. — Привіт давнім знайомим!
— Добрий день, — відповів Славик, чемний навіть по відношенню до людини, яку кілька днів тому викинув з човна.
Мишко промовчав, спідлоба позираючи на човняра.
— Гуляли? — продовжуючи посміхатися, спитав човняр.
— А вам яке діло! — огризнувся Мишко.
Човняр несхвально хитнув головою:
— Ай-ай-ай… Чого ж так грубо?! Дивлюсь — земляки. Як же не підійти. Чи ви, може, ображаєтесь на мене?
— Ні на що ми не ображаємося, — пробурчав Мишко.
— А я думав, ображаєтесь. І даремно. Не вам треба ображатись, а мені. В річці скупали, а ось, бачите, не ображаюсь.
І він засміявся одним ротом, тоді як очі його продовжували насторожено стежити за хлопцями.
— Назад у табір?
— Так.
— Але ж поїзди вже усі відійшли.
— Є додатковий, нічний, — збрехав Мишко.
— Он як? — удавано здивувався човняр. — А я й не знав. Думав, доведеться в місті ночувати. Чудово! Виходить, поїду.
І разом з Мишком і Славиком рушив до вокзалу.
Хлопці не знали, як його позбутися. Але, крім вокзалу, їм нікуди було йти. А нічного поїзда немає. Та вони все одно не поїхали б з човнярем. Іти з ним лісом від полустанка до табору. Ще заріже по дорозі…
Тьмяно освітлений вокзал був порожній, лише кілька пасажирів дрімали на дерев'яних лавах з високими спинками, тримаючись уві сні руками за клунки, мішки, чемодани.