Незнайомий швидко водив олівцем по розкритому блокноту. Це був чоловік років тридцяти п'яти — сорока, гладко виголений, з щільно пригладженим рудуватим лискучим волоссям, підтягнутий, напружений, у зеленастому костюмі і білому накрохмаленому комірі. Кроки сторожа затихли.
І раптом трапилося найнесподіваніше…
Незнайомий поклав блокнот у кишеню, зняв канат, підійшов до птаха, підняв йому голову, поклав туди маленьку записку, закрив птаха, навісив канат, повернувся на те саме місце і знову почав малювати.
Він проробив усе це дуже швидко, але Мишко помітив, що незнайомий підняв голову птаха лівою рукою, а двома пальцями правої в цей час натискав на очі птаха. От чому він відкрився!
Потім незнайомий поклав блокнот у кишеню і пішов за стариком. Почулися їх голоси. Незнайомий і сторож наближалися, вони пройшли повз хлопців до виходу.
— На все добре, щасливо залишатися, — сказав незнайомий, потискуючи сторожеві руку і, мабуть, щось кладучи в неї.
Старий зігнувся в догідливім уклоні і, продовжуючи низько кланятися, промовив:
— Дякую, дякую… І вам щасливо…
Старий знову прочовгав коридором. Як тільки він зайшов за стіну, хлопці вийшли із своєї схованки, тихо пройшли до вхідних дверей, потім, зробивши вигляд, що тільки-но ввійшли, стукнули нею і, голосно розмовляючи, попрямували знову в кімнату.
Зайшов сторож, підозріливо поглянув на хлопців.
— Знову прийшли?
— У понеділок не встигли всього закінчити, — відповів Мишко.
— В цей зал тільки й ходють, тільки й ходють, — похитав головою сторож.
— Тепер усі вивчають поміщицький побут, — пояснив Мишко, — от і ходять сюди.
— І поміщиків уже давно немає, а все цікавляться. Видно, життя їхнє авантажніше було, — сказав старий і поплентав далі.
— Старорежимний дідуган, — прошепотів навздогін кому Генка.
Мишко підняв канат, підійшов до птаха і, наслідуючи незнайомого, лівою рукою взявся за голову птаха, а двома пальцями правої руки натиснув йому на очі… Птах не відкрився.
Мишко натиснув дужче — і раптом голова птаха відкрилась.
У заглибині лежала записка. Мишко схопив її і прочитав… Лише три слова.
«Наступна середа денним».
Мишко поклав записку назад, опустив голову птаха, навісив канат…
Хлопчики вийшли з музею і швидко попрямували на вокзал.
ЧАСТИНА П'ЯТА
ТАЄМНИЦЯ БРОНЗОВОГО ПТАХА
Розділ п'ятдесят четвертий
Кит об'ївся
«Середа денним»… Зрозуміти неважко: хтось приїде в середу денним поїздом. І записка призначена для «графині». Тайник у музеї служить для переписки між нею і чоловіком у зеленому костюмі.
Середа… І Кузьміна вбили в середу…
Але якщо є тайник у маленькому птахові, то чого б йому не бути й у великому, у тому, що стоїть у садибі. Треба перевірити. Тільки як?
Звичайно, тепер, коли діти потрапили в челядню, їх шанси добратися до бронзового птаха збільшились. Але… Але Сева катастрофічно швидко видужував.
Мишко примушував його тримати термометр по пів години. Але стовпчик ртуті ніяк не підіймався вище тридцяти шести і шести десятих. Потім приїхав лікар і заявив, що Сева здоровий і завтра може встати, вийти надвір. Отже, треба залишати челядню. Що ж робити?
Ех, коли б хтось захворів! Мишко ходив по табору, з надією зазирав кожному в обличчя і питав, як хто себе почуває. Але всі почували себе чудово… Ніхто ні на що не скаржився. Тоді Мишко сказав Бечці:
— Ми спохвачуємось, коли хтось захворіє. А за правилами медицини треба запобігати захворюваності.
Бечка образився:
— Я весь час товчу про профілактику, а мене ніхто не слухає! І ти перший.
— Добре, добре, — не хотів з ним сперечатися Мишко, — але, доки нас не викурили з госпіталю, треба ним скористатись. Оглянь усіх, і якщо хтось здасться підозрілим, то одразу клади в госпіталь. А завтра ми викличемо лікаря. Оглядай як слід. Якщо помилишся і покладеш у ліжко здорового, теж не біда. Краще помилитись в цей бік, ніж в інший.
Бечка старанно взявся за діло. Усім зміряли температуру. Ця процедура тривала довго, бо в таборі був лише один градусник. Доки один його тримав, Бечка іншому оглядав горло. Він вважав себе великим спеціалістом по горлу. Його мати служила прибиральницею саме в тій лікарні, де лікували вухо, горло і ніс.
— Розкрий-но дужче пащу, — говорив Бечка, заглядаючи кожному в рот, а через те, що він був низький на зріст, то ставав при цьому навшпиньки.