Хлопчики були згодні.
— Отже, — продовжував Мишко, — від будинку треба пройти точно на північ одну версту.
— Або аршин, сажень, а можливо, метр чи кілометр, — не здавався Славик.
— Можливо, — згодився Мишко, — хоч підтримую Генку: позначено, звичайно, у верстах. І давайте міркувати у верстах, умовно звичайно.
— Якщо умовно, тоді інша справа, — згодився Славик.
— І не перебивай, — коротко зауважив Генка. — Давай, Мишко, кажи далі.
Мишко продовжував:
— Будемо міркувати далі. Значить, проходимо точно на північ одну версту і повертаємо на північний захід під кутом сто тридцять п'ять градусів.
— Повернули… — підказав Генка.
— Повернули, — продовжував Мишко, — і пройшли ще одну версту…
— Тут знову повернули, — підказав Генка.
— Так, тут повернули прямо на захід під кутом знову сто тридцять п'ять градусів і пройшли ще одну версту. І вже тут…
— … повернули востаннє, — голосно і нетерпляче промовив Генка.
— Так, повернули востаннє під кутом дев'яносто градусів, пройшли прямо на північ ще одну версту і…
— … підійшли до чотирьох дерев, — вигукнув Генка, схоплюючись з місця, — встромили лопаточки в землю, підрили і знайшли все, що нам потрібно. І, може, навіть знаменитий алмаз Пансі.
— Не Пансі, а Сансі, — поправив його Славик. Хлопців охопив веселий і навіть буйний настрій.
— Подумати тільки, — реготав Генка, — ці дурники там шукають, шукають, риють, риють… Спітніли, бідолахи, схудли, все риють, а де треба рити, не знають. А ми знаємо.
Мишко не стрибав і не шаленів, як Генка. Він лежав горілиць і, самовдоволено посміхаючись, говорив:
— Так, тепер справа в наших руках. Звичайно, невідомо, що там. Навряд чи алмаз Сансі-Пансі. Але якщо так здорово закопали і так наполегливо шукають, то безперечно щось дуже цінне.
А Генка реготав.
— Ні! Але графиня, графиня! Береже це креслення, стереже його, леліє, все жде не діждеться, коли повалять радянську владу і повернеться її графин. А креслення вже у нас…
При згадці про «графиню» Мишка охопило збентеження. Якщо з допомогою креслення так легко знайти скарб, то чому «графиня» не зробила цього? Парубки ж копають у лісі з її відома, адже вона послала їм якісь мішки.
Про те ж саме подумав і Славик.
— Дивно, чому цього скарбу досі не знайшли, — сказав він. — Креслення лежить щонайменше шість років після революції, графиня про нього знає. Значить, знають і човняр, і парубки. А саме ж вони й копають у лісі.
— Вона всім їм морочить голову! — вигукнув Генка. — Невже не зрозуміло? Ми ж самі бачили, як човняр слідкував за графинею. Значить, він їй не довіряє. А чому? Та тому, що вона йому весь час вказує не ті місця і навіть не говорить, що в неї є креслення.
— А чому сама не викопає?
— Хіба ж така стара баба впорається? Хіба вона зможе викопати? А коли б і могла, то не хоче. Навіщо їй? Куди вона подінеться з коштовностями? Графиня зобов'язана зберегти їх до приїзду графина.
Славик згодився, що Генка, мабуть, правий. Мишко теж згодився. В думках у нього лишались деякі сумніви, але так хотілося вірити, що скарб тепер у них в руках, що їх пошуки щасливо закінчились, йому хотілось якнайшвидше переконатися в цьому. Він підвівся. — Не будемо гаяти часу і підемо зараз же за цим маршрутом.
Хлопці охоче погодились. Їм теж кортіло побачити місце, де заритий скарб.
— У мене крок — рівно аршин, — сказав Мишко, — так і мірятимемо. Тільки не збивайте мене.
— А лопати? — вигукнув Генка. — Треба лопати з собою взяти, інакше чим же ми копатимемо?
Але Мишко вирішив не брати лопат. Якщо їх з лопатами помітить човняр, то все загинуло. Копатимуть вони вночі. А зараз як слід запам'ятають місце і дорогу.
— Ну й даремно! — пробурчав Генка.
Йому дуже хотілося негайно ж почати копати.
Розділ п'ятдесят сьомий
Шукачі скарбів
Біля дверей у челядню вони побачили Бечку і тільки тепер згадали, що обіцяли прислати йому заміну.
— Неподобство! — кричав розлючений Бечка. — Півтори години чекаю! Це підлота по відношенню до товариша! Інший на моєму місці вже б давно втік. А ви користуєтесь моєю добросовісністю. Порядні люди так не роблять! Знущання над людиною!
Мишко сяк-так заспокоїв Бечку, відпустив його в табір і наказав прислати Ігоря. Все ще обурюючись, Бечка пішов.
З челядні долинав стогін голодного Кита. Але хлопці не звернули на нього ніякої уваги.