Згнітивши серце, Мишко поступився. Але він зажадав від друзів обіцянки, що завтра вони обов'язково підуть на скелю. Генка і Славик урочисто обіцяли піти.
— Але, — додав Генка, — май на увазі, що всякі Беччині грифи тут ні до чого.
Розділ шістдесят сьомий
Граф Карагаєв
Середа!
Борис Сергійович, Коровін і колоністи пішли обмірювати землю. Піонери на чолі з Зіною вирушили в клуб. Мишко, Генка і Славик пильно стежили за садибою.
«Графиня» в місто не поїхала. Отже, її зустріч з чоловіком у зеленому костюмі має відбутися тут. Він приїде денним поїздом, тобто о другій годині. Мишко наказав Гонці бути в цей час на станції.
Приблизно о пів на другу «графиня» вийшла з дому. Мишко і Славик обережно вирушили за нею. Поминувши парк, «графиня» краєм невеликого ліска вийшла на берег річки значно вище від села і садиби.
Майже водночас до річки підійшов чоловік у зеленому костюмі. Але Генки не було. Значить, чоловік у зеленому зійшов з поїзда не на їхньому полустанку, а на наступному.
Він нагадував дачника, який прогулюється. На ньому був легкий літній костюм зеленуватого кольору, жовті черевики «джімі» і велике світле кепі. В руках він тримав букетик польових квітів.
Чоловік у зеленому костюмі привітався з «графинею». Розмовляючи, вони берегом річки пішли в протилежний від садиби бік. Єдине, що лишалося Мишкові і Славикові, — це тихо посуватися берегом так, щоб не спустити їх з ока. Але чути, про що вони розмовляють, хлопці не могли.
Тією самою стежкою «графиня» і чоловік у зеленому костюмі повернулися назад і зупинилися недалеко від хлопчиків.
— Коли ви повернетесь? — запитав чоловік у зеленому костюмі.
— Хвилин через сорок.
— Я чекатиму тут.
«Графиня» пішла до човнової станції. Чоловік у зеленому костюмі зник у прибережних кущах. Там він роздягнувся і кинувся в воду. Чути було, як він хлюпався, пирхав і бив долонями по воді. Хлопці причаїлись у кущах.
Потім незнайомий вийшов на берег. За кущами почулося шелестіння газети, потім усе стихло.
Хлопці лежали не ворушачись. Час тягнувся нестерпно довго. Сонце вже почало схилятися на захід. У траві сюрчав коник. Високо в небі купався жайворонок.
Незнайомий підвівся. Мабуть, одягається…
Нарешті з'явилася «графиня». Незнайомий, уже одягнутий, з лискучим, мокрим, ретельно пригладженим волоссям пішов їй назустріч. Вони зупинилися зовсім близько від хлопчиків. Незнайомий стояв спиною до них. Обличчя «графині» було добре видно.
— Він згоден, — сказала «графиня».
— Скільки людей?
— Він і ще двоє в лісі.
— Коли зможуть бути на місці?
— Через дві години.
Незнайомий поглянув на сонце, потім на годинник.
— Нехай будуть через три.
— Добре, передам.
— З ломами і лопатами.
— Добре… Я їм вже одіслала два мішки інструментів. Тільки… Олексію… Я хотіла попередити: човняр підозрює вас.
— У чому?
— Ну… в цьому… з Кузьміним.
— Звідки він знає, що я — це я?
— Він цього не знає. Він сказав: «Кузьміна вбив чоловік, з яким ви зустрічаєтесь у музеї».
— Він стежив за вами?
— Так. Він був переконаний, що я приховую від нього справжнє місце. Але він хитрий і небезпечний.
— Я сам небезпечний.
— Олексію! З цим селянином!.. Кузьміним… Як вийшло?
Хлопці напружено прислухалися, боячись пропустити бодай одно слово. Зараз він скаже найголовніше! Карагаєв пересмикнув плечима:
— Ми зіткнулися з ним віч-на-віч. Він мене, пізнав. Міг видати. Що залишалося робити? На одного мужика на світі менше.
— Але Рибаліна звільняють.
— Проти нього немає доказів. Але їх немає і проти мене. Звичайно, треба все скоріше кінчати. Сьогодні ж.
— Ви переконані, що це справжнє місце?
— Безперечно. І подумати: стільки років він нас обдурював! Тварюка!
«Графиня» лицемірно промовила:
— Не кажіть так, Олексію! Він мертвий, і він ваш батько. Господи, коли я подумаю…
— Ах, облиште своє голосіння! — з досадою промовив Карагаєв. — Кращі роки змарнував, шукаючи цей камінь. Лишився в Росії. Хай йому чорт! — Він ляснув себе по лобі. — І як я не догадався відкрити склеп на скелі? Ідіот!