— На посту не сплять! — прошепотів Мишко повчально.
Потім він обійшов табір. Усе гаразд, все на місці. До побудки ще дві години. Можна б ще й поспати. Але якщо вже встав, то навіщо тепер лягати… Піти, може, скупатися, тоді вже й спати не захочеться…
З річки потягло вологою прохолодою. Гострі заплющені бутони водяної лілії стирчали серед широкого зеленого листя. Берег був вологий від роси.
Мишко роздягнувся, кинувся в холодну воду і наввимашки поплив до протилежного берега. Він разів зо три переплив хоч і вузьку, але глибоку річку, аж поки нарешті не зігрівся. Та як тільки вийшов на берег, знову відчув холод. Цокотячи зубами, він довго стрибав на одній нозі, намагаючись другою попасти в холошу.
Потім він побачив Миколу Рибаліна, брата Жердяя, і ще одного чоловіка з їхнього села — Кузьміна, літнього похмурого бородатого селянина. Обидва саме підходили до річки. Вони йшли в напрямі маленької бухточки, де нерухомо стояли на воді кілька простих селянських човнів.
Пізнавши Мишка, Микола посміхнувся і привітно помахав йому рукою. Це був чоловік років двадцяти п'яти, в накинутій наопашки старій солдатській шинелі без хлястика, високий, худий, кістлявий. Але обличчя його, теж худе і кістляве, з великими гострими вилицями, довгим, гострим носом і тонкими безкровними губами, було добродушним і привітним.
— Холодно, мабуть, купатися, — посміхнувся Микола.
— Холодно, — признався Мишко. Знічев'я він пішов за ними до човнів.
Кузьмін довго порався біля замка. Скручуючи цигарку, Микола мовчки поглядав на Мишка, посміхаючись невідомо чому — може, тому, що він зустрів Мишка, а може, тому, що починався чудовий погожий ранок.
— Миколо, — сказав Мишко, — пам'ятаєте, ви обіцяли попрацювати сьогодні з нами в клубі…
— Попрацюємо, — посміхнувся Микола. — От тільки з'їжджу з Севастяновичем на Халзін луг, повернусь, і попрацюємо.
— Не підведіть.
Кузьмін упорався нарешті з замком і кинув ланцюг на дно човна.
Микола перейшов у човен і сказав:
— Навіщо ж підводити? Хіба можна підводити?
Кузьмін теж сів у човен і, впираючись ногою в сидіння, відштовхнувся веслом од берега.
На Кузьміні була сорочка без пояса, сірі полотняні штани, а на ногах — стоптані короткі чоботи, що нагадували боти.
Таким Кузьмін і запам'ятався Мишкові — похмурим, бородатим, із скуйовдженим волоссям чолов'ягою, що впирається ногою в сидіння і відштовхується од берега веслом…
— Ми чекатимемо вас у клубі, — сказав Мишко Миколі.
Микола знову посміхнувся па знак того, що він не обдурить і виконає обіцяне.
Розділ дев'ятий
На селі
Поснідавши, Генка і Бечка вирушили на станцію. Плату за проїзд в поїздах і трамваях було введено недавно, хлопці до неї ще не звикли. Та й грошей в загоні було обмаль.
— Туди поїдете зайцями, — сказав Мишко, — а назад візьмете один квиток. З ним Бечка сидітиме біля продуктів. А Генка тікатиме від контролера.
— Не треба нам ніякого квитка, — заявив Генка, — не вперше. Проїдемо.
— Ні! З мішками важко бігати. Тільки продукти розгубите. Так що один квиток візьміть обов'язково.
Коровін теж пішов на станцію — зустрічати директора дитбудинку Бориса Сергійовича.
Ланка Зіни Круглової залишилася в таборі по господарству.
Решта дітей на чолі з Мишком і Славиком вирушили в село.
Село розкинулося під горою, на самому березі річки. Рублені хати, вкриті тесом і соломою, тяглися вздовж широкої довгої вулиці. Двори були обсаджені вербами. Будинки багатіїв були двоповерхові, на червоному цегляному фундаменті, а будинок куркуля Єрофєєва був весь вимурований із цегли. Високі, могутні дуби по два-три дерева там і сям виділялись острівцями. Біля нових зрубів, викладених із свіжообтесаних колод, валялися на землі жовтуваті стружки.
Під звуки горна загін промарширував вулицею і зупинився біля сільради. За нею виднівся довгий порожній сарай. Це й був майбутній клуб.
Звуки сурми і вигляд загону, який крокував по селу, привабили сільських хлопчиків і дівчаток, — вони збігалися з усіх боків. Старші підходили ближче, малюки стояли віддалік: засунувши пальці в рот і вирячивши очі, вони дивилися на піонерів, хоча бачили їх уже не вперше.
Але чомусь не було Жердяя.
— Чого ж це ви ялинки для клубу не запасли? — спитав Мишко.
— Пішли ми вранці в ліс, а він як заверещить, як застрекотить! — відповів маленький чорнявий хлопчина на прізвисько «Муха».