— Та так. Як таке забудеш?!
— Ну! То тепер там сепсис, і діагноз не можуть встановити. Просять нас долучитися, щоб кілька фахівців було. Хірург оперуватиме, а ми щоб були поруч.
— Ох, благодійність — то не мій профіль, Ромку! Раз поміг — то не все ж! Є інші спеціалісти, лікарні, — крутить носом Сергій Дмитрович.
— Сєрий! Ти ж знаєш, що можуть зашити й відпустити так. А дитини шкода — серце слабке, аби потім знову там лазити й анестезію робити. Дівчинка здібна, добре вчиться, хоч і пропускає багато. Дуже просили директорка й одна моя давня колежанка.
— Ну, холера ясна! Ти вмієш умовити! Якщо лише колежанка — файна кобіта, — усміхається колега.
— Дуже файна! Але знайомити тебе з нею не буду. Усіх мені повідбивав. Тую не дам. Моя дівка!
Чути цокіт жіночих обцасів7, з-за рогу з’являється постать Олени, давньої знайомої, вранішньої пацієнтки.
— Добре. Скажеш, коли там що. Я підключуся, виручу, — поспіхом проговорює Сергій і прощається з Романом.
Останній підморгує колезі й окидає поглядом молоду ефектну жінку. Вона йде, похитуючи округлими стегнами, наче маятник. Її фігура в обтислому червоному комбінезоні схожа на замальований знак нескінченності з китицею із високого хвоста на голові й крапками-туфлями внизу. Наче зійшла з подіуму. І де він тільки таких бере?!
— Аналізи вже готові, дорогий Сергію Дмитровичу? — Вона дивиться на нього інтригуюче й звабливо. — Не могла дочекатися завтра! Хвилююся.
— Авжеж, заходь, Лєнусику! — каже на порозі.
— Котусику, привіт! Як почуваєшся? Вітамінки випила? Прогестерон? — телефонує Вікторії, швидко цікавлячись, що там у неї відбувається. — Ні, сьогодні буду скоро. Не хвилюйся. Зателефоную!
Тоді зачиняє двері кабінету за пацієнткою і прокручує ключ у замку.
Старі світлини
(також до аварії)
Віка лише тиждень як у Сергія, а вже взялася наводити порядки: витерла товстий шар пилюки зі старої пожовклої картонної коробки з-під взуття і з цікавістю зазирнула всередину. Там лежало два дбайливо складених фотоальбоми й пачка різнокаліберних фото. Вони покоїлися окремо, перев’язані крутим паперовим шнурком, на фланелевому клаптику бежевої тканини.
Вона одразу відклала вбік ганчірку, зняла господарські рукавички. Фактично, Вікторія вже закінчила легке прибирання в помешканні, залишилося тільки полити квіти. Але то могло зачекати. Тому вона перенесла коробку на низенький столик у спальній зоні, зручно вмостилася на ворсистому килимі. Розгорнула більший альбом, швидко, віялом, перегорнула сторінки й зрозуміла, що тримає в руках родинні фото Сергія, його мами, тата, дідусів і бабусь. Статичні світлини, які колись можна було зробити лише у фотосалоні, здебільшого чорно-білі. Проте кілька кольорових знимків усе ж знайшлося, зроблених, напевне, непрофесійним фотоапаратом, бо мали не надто добру якість і фокусування. Усі були різного розміру, але, дбайливо приклеєні спеціальними кутничками до сірих картонних сторінок, що не справляло враження неохайності, приваблювали зір нестандартним розташуванням. Очевидно, альбом створювала й підписувала знимки Сергієва мати, бо ж у якого чоловіка є такий заокруглений і плавний почерк із рівними й однаковими великими літерами?! Та й де там чоловікам до фотоальбомів! Хіба лише якомусь останньому з романтиків.
Першу сторінку прикрашала світлина, де батьки вдвох сиділи обійнявшись, дуже стримано, навіть цнотливо, зовсім у стилі стандартних совєцьких фото: чоловічі руки покривають руки жінки, що лежать у неї на коліні. І поруч така сама знимка, але вже із Сергієм. Там він, ще зовсім маленький, років трьох-чотирьох, сидів у тата на руках, а поруч схилилася мама. Обоє вже в доволі зрілому віці, певно, десь за сорок. А може, Віка помилялася, можливо, її вводила в оману стара, порепана від часу чорно-біла світлина. Сергієва мама — дуже красива жінка, з прямим упевненим поглядом, з пишною кучерявою короткою зачіскою, а батько — зовсім голомозий, що вразило Віку, адже сам Сергій пишався густезною шевелюрою без жодних ознак облисіння. Певно, йому передався мамин ген.
Ніколи не розпитувала його про батьків, родину. Сама не знала чому. Не тому, що було байдуже, але якось не приходилося до слова, не випадало, тож зараз із потроєною цікавістю уважно розглядала світлини.
Вони раніше жили в будинку. Про це Вікторія знала із його слів також. Кілька кольорових фото було зроблено знадвору, навпроти невеличкої селянської хати на два вікна й парадних дверей посередині. Ними, очевидно, ніхто не користувався, бо для цього потрібно було б відчиняти хвіртку з подвір’я, що вела у квітник. Там росли мальви, чорнобривці та ромашки. Було видко підрізані два кущі бурячкових півоній (старого французького сорту — про себе зауважила Віка), осібно стирчали домашні синенькі черевички. Уздовж сітки стелилися руді нагідки. Одне слово, невибагливий сільський набір квітів, утім дуже милий і близький спогадам самої Вікторії. Їй аж запахло дитинством і Жовквою. «Цікаво, що то за місцевість?» — подумала Віка, однак, проглянувши всі підписи під світлинами, не знайшла про це жодної помітки.