— Так, зрозуміло, що біле, — незворушно відповіла Віка і з жалем додала: — Ай, як прикро, усе вже зовсім охололо.
— Нічого. Я завжди так їм, — відказав чоловік. — Дуже смачно. Холодна смажена риба з білим вином та овочами тепер моя улюблена страва. Хоча я віддаю перевагу червоним винам — звісно, до м’яса.
— Дякую. — Віка всміхнулась і поцілувала його.
— Усе хочу тебе запитати й забуваю: ти тут добре облаштувалася?
— Ну, якось влізла. Я взяла з дому лише найнеобхідніше.
— Чому? Хіба не плануєш затриматися тут назавжди? — іронічно підколов Сергій.
— Планую. Але ж моя квартира не так і далеко. Тому основне, що я із собою принесла, — це Рудий.
— О, його складно не помітити. Він мене гіпнотизує відтоді, як ми сіли до столу, — зауважив Сергій, вказуючи поглядом на кошака, що вмостився на підлозі навпроти. — І як це він не злопав усе тут, поки ми з тобою…
— Я його зачинила в комірці.
— Жорстоко, — чоловік усміхнувся, — але продумано.
— Ну, так мені є в кого вчитися.
— І в кого це? — Сергій здивувався.
— В одного лікаря.
— У мене? Я завбачливий?! Ну, добре. Хай так буде. А що ж ти із собою, окрім кота і квітів, принесла? Куди поділа речі? Я зауважив у шафі лише дві полиці й кілька вішаків. Де решта? Сидиш на валізах чи як?!
— Чи як! Скільки запитань одразу. Мені вистачить, зі зміною сезону принесу інші. Я сьогодні трохи протерла в шафі пилюку, особливо на верхніх полицях.
— Ой, прибиранням тут раз на два тижні займається Стася. Цього робити не треба!
— Ти тримаєш прибиральницю, любий?! — чомусь це викликало у Віки неймовірне здивування.
— Не тримаю, а періодично запрошую помічницю, яка ще й за холодильником стежить.
— Я розумію, у тебе нема на це часу. Але я б не терпіла, коли б хтось рився в моїх речах. Мені помічниці не треба.
Він промовчав. Усміхнувся і долив ще вина в келихи.
— Я тут випадково, коли витирала пилюку на шафі, скинула коробку із сімейним альбомом. Ти ж не сердишся?!
— А ти її розбила чи як? — серйозно запитав чоловік.
— Як це «розбила»? Вона ж не з порцеляни! Усе з нею добре. Просто подивилася фоточки.
— Смішна яка! — Сергій скинув удавану серйозність. — Мені приємно, що ти побачила, яким золотком я був у дитинстві.
— Так! Справді гарний кучерявий малюк. Певно, років трьох-чотирьох. А молодших, «новонароджених» знимок не знайшла.
— Ні?! Дивно. Десь були, — байдуже відповів він. — Треба пошукати.
— У коробці нема. А де ще вони можуть бути?
— Подивимося якось, а що вони тобі такі цікаві?
— Цікаві. Мені все, пов’язане з тобою, цікаво. Твої батьки — ти казав — мали тільки тебе.
— Так, тільки мене, на жаль. У дуже пізньому віці, на той час мамі було сорок п’ять, а татові — п’ятдесят. Вельми поважний вік для батьківства. Це тепер усе можливо, а тоді…
— А ким вони були?
— Мама працювала стоматологом у сільській амбулаторії з тими страшними бурильними установками. Я пам’ятаю, як іще мені ними робила-буравила зубки під пломби. Смикалися і стілець, і сама машина. Різко пахло миш’яком і хлоркою, якою постійно мили там підлогу. Я аж трусився, коли мама повідомляла, що треба щось робити із зубами.
— Плакав?! — сміялася Віка.
— Ні! Сміявся. Крізь сльози. Мене б сусідські діти затюкали. Навпаки, хизувався вирваними зубами й пломбами на інших. Хоча в душі так боявся, що на початках аж колінки мені трусилися.
— Мама була не дуже вправним лікарем?
— Ти жартуєш?! То, котусику, машинки зубодробильні тоді були.
— А тато ким працював?
— Тато був звичайним сільським учителем біології і праці. До кінця свого життя так і трудився у восьмирічці. Його не стало першим, а за ним і мами.
— Мені дуже шкода. Співчуваю.
— То вже давно було, та й вони в поважному віці.
— Може, якось з’їздимо до них на могили?
— Обов’язково.
— На Великдень?
— Чому на Великдень?
— Така в нас традиція — прибирати перед Великоднем на цвинтарях.
— А… Серйозно?! Я не знав. То повний провал! — підморгнув.
— Не люблю тупої іронії. Усе ти знав!
— Ну, гаразд. Тоді домовилися. — Він нахилився до Віки, обійняв її палко й чмокнув. — Дякую за вечерю, ти ще й господиня крутецька! А зараз я трохи попрацюю, добре?
— Так, а я візьмуся до нового каталогу «Флори», — відповіла, внутрішньо здивувавшись, Вікторія.
Їхні вечори протягом цього тижня і далі будуть саме такими, наче в давньої подружньої пари.
Усе — еволюція
(за кілька тижнів до аварії)
Наступний вечір після напруженого робочого тижня не обіцяв нічого нового й незвичайного. Усе як завжди. За вікном наспівувала якась нічна пташка, було ще занадто холодно, як для таких весняних співів, але це означало одне: не за горами багато тепла й сонця. Десь далеко прогудів потяг і заскрипіли гальма вантажівки. Нічні ліхтарі освічували дорогу запізнілим поодиноким пішоходам та лякливим нічийним кошакам. Пахло свіжістю. Вікторія, дбайливо загорнена Сергієм у вовняний плед, сиділа поруч із чоловіком на французькому балконі. За пляшкою вина після вечері вони часто провадили якісь зі своїх вельми люблених бесід, у яких завжди виявляються усі точки зіткнення і незгоди. Розмови зближують і розслабляють, дають відчуття довіри й налаштовують на відвертість. Це те, без чого гинуть у будь-яку пору стосунки, якими пристрасними та яскравими вони не були б. Він дуже добре знає про це й за кожної можливості вишукує час для спілкування з нею.