— Як ти почуваєшся? — запитала Віка, звертаючи увагу на смуток у його погляді.
— Що ти маєш на увазі? — здивувався він. — Моє самопочуття після втрати пацієнтки? Тобі Ганнуся сказала, коли ти телефонувала?!
— Так. Вона казала, що ти дуже стурбований і засмучений. Що одна жінка померла…
— Був. — Він різко перебиває її. — Це правда. Але зараз зі мною все гаразд.
— Швидко, — підсумувала Віка.
— А ти б хотіла, щоб я вмирав разом із кожним своїм пацієнтом?! Я шукаю мудрості, я її прагну й намагаюся сприймати все спокійно. З кожним роком усе спокійніше. Я не Бог, люба моя. Роблю все можливе, а часом і неможливе. Та я не всемогутній. На жаль.
— Це боляче — я знаю. Щоразу, коли втрачала когось близького, мені здавалося, що могла цьому запобігти. Коли батько не зміг більше ходити, я розшукала інформацію про екзоскелети, які на той час були в процесі розробки, а тепер люди вже їх застосовують. А я тоді злилася на маму, яка сумно й з болем повідомляла мені, що це ще не працює, що немає такої можливості допомогти татові. І стовбурові клітини не приживуться, бо нема їм там на що приживлятися. Я ридала страшенно від безсилля і злості на дорослих. Усемогутніх, як мені тоді видавалося, але байдужих. А потім не стало однієї з моїх близьких подруг: вона хворіла на онкологію і дуже швидко згоріла. Усе було запізно діагностовано. Але й тоді мені видавалося, що я мала б їй зарадити. Знайти десь якісь нові експериментальні ліки, технології… Але то все було оманою. З часом я зрозуміла: річ у моїй дивній самовпевненості, що все можливо виправити, якщо дуже хотіти. І досі не можу позбутися цієї вади.
— Це нормально. Ви, жінки, сприймаєте все це по-іншому.
— Чому ти так думаєш? Адже ти розумієш, що зробив усе можливе й неможливе, а пацієнтки все одно не стало. І тебе це дуже гнітить.
— У цьому випадку вона просто не мала померти. І це мене часом дратує неймовірно. Та досвід каже, що слід опанувати себе, що таке може трапитися і я не владний над цим. Колись я це зрозумію, колись я до цього прийду. Маю таку зухвалу надію.
— Прийдеш. За мудрість платять молодістю.
— Не всі. Декотрим це не допомагає. До старості прийдеш — або не прийдеш в гіршому випадку. А от мудрість — це питання, — зітхнув він. — Хай там як, ніхто не сподівався, що приєднається інфекція і все полетить шкереберть. Знаєш, напевно, ти вже зауважила, що чоловіки також хвилюються, проте не реагують так емоційно. Кажеш, що була глибоко занепокоєна, але ж ти не бачиш практично щодня перед собою смертельні виклики, у тебе мирний фах, по-перше. А по-друге, ти більш чутлива як жінка. Такою тебе створила природа. І так повинно бути.
— Ми такі з тобою різні?! — Віка відпила зі свого келиха ковток брунатного ароматного напою.
— Так, ми таки дуже різні. Хоча й дуже схожі. Але жінка — істота більш усвідомлена, аніж чоловік, — несподівано з незрозумілою усмішкою сказав Сергій. — Такою зробила її сама природа, Бог, якщо хочеш. Інакше вона не була б наділена функцією дітонародження. І це все пояснює: більша гнучкість, витривалість, опірність — і ще безліч ознак і властивостей, які в чоловіків проявляються не такою мірою.
— Так дивно чути це від чоловіка, — зауважила Віка.
— У цих питаннях я дослідник, науковець і лікар передусім. Тому ця думка не суб’єктивна. Вона ґрунтується на вагомих наукових розвідках. Чоловіки — це авангард людства. Усі випробування і поліпшення людської генетики найперше проходять на чоловіках. І в нас немає такої емоційності. Ми повинні йти в бій з «холодним розумом». — Сергій намагається змінити дражливу для нього тему розмови. — А якщо ми такі собі солдати передової, то нас народжується більше. А ще більше, власне, зароджується.
— Це як?
— А так, що великий відсоток гине ще у внутрішньоутробному розвитку, розумієш?!