— Він самоусвідомлений і самодостатній. Йому нічого не потрібно й ніхто не потрібен. Він дозволяє бути всьому й не бути, за бажанням. Він гармонійний і абсолютно спокійний. Це наш розум у постійному хаосі й русі, що народжує ці яскраві ілюзії буття.
— О-у! Це вже цікавіше.
— Так! Ти це знаєш?! — зраділа Вікторія.
— Я багато чого знаю. Мені б іще таку певність у цих знаннях, як у тебе. Ну, досить дискусій на цю тему. Вона — невичерпна, — усміхнувся Сергій і прихопив із собою в дім напівпорожню пляшку французького «Бордо» та келихи. — Щось є, я погоджуюся. Але це не той добрий дідусь на іконах.
— Добрий! Якщо й ти добрий. І злий, коли ти — недобрий, — підморгнула Віка.
— Дідусь сивобородий творить збалансований світ чи світ абсолютний?!
— Люди завжди все олюднюють.
— Усесвіт пізнає сам себе через людину, — витримавши паузу, несподівано підсумував Сергій.
Підбори (діал.).
Горище (діал.).
Буфет для посуду (діал.).
Підбори (діал.).
Горище (діал.).
Буфет для посуду (діал.).
У пошуках ключа до таємниці
Таємниця Сергієвої сім’ї не давала Вікторії спокійно жити. Вона мучилася кілька днів поспіль, ні з ким не наважувалась поділитися нею, тому цікавість і якесь недобре, темне передчуття розпирало й гнітило її повсякчас. Звісно, на роботі вона відволікалася, але не так, щоб аж зовсім забути. Навпаки, з приходом вечора її все те починало мучити ще більше: чому немає світлин до трьох років, чому Сергій не вельми охоче розповідає про родину і не дуже часто й згадує про неї, чому відчувається якась його напруженість, коли вона розпитує про батьків, чому, чому, чому… І Вікторія наважилася поїхати до його рідного Патякова, як він сказав, на межі Львівської і Тернопільської областей, звичайною електричкою. Її старенький автомобіль був на ремонті і, очевидно, ще довго там мав лишатися, бо «полетів» гідроблок на коробці-автоматі. «А то, пані, є страшна проблєма в нас туткай зладувати. Якбисте до Польщі завезли, то там вам би за три дні всьо зробили. А ту я сі мушу бавити», — попередив її автомеханік, коли приймав приволочене на евакуаторі маленьке стареньке «пежо». Вона похнюпила носа, але їхати до сусідів на три дні й витрачати купу грошей та часу не бачила можливості й резону. Планувала якнайшвидше підшукати собі щось на заміну, лише б не дуже дорого, а «старуню» свою продати після ремонту.
Наступного дня кинула всі справи, частину передала на Улянку, якій усе ж обмовилася про причину свого тимчасового зникнення і відчула підтримку у своїх намірах. Потяг виявився найкращим вибором, зважаючи на стан доріг між селами. «Сидіння в електричці могли бути й більш комфортними», — подумала Вікторія, коли через годину їзди найбільш м’язова частина тіла затерпла, як дубова колода. Старі дерев’яні лавки в міжміському потязі Львів — Тернопіль залишилися тут ще, мабуть, від часів безславного «есересера». Узагалі багато речей у цьому вагоні нагадували про давню минувшину: старий затхлий сморід брудних речей та купа супутніх, не менш неприємних ароматів квашеної капусти й вареної квасолі, змішаних із запахами городньої зеленини кропу, цибулі, петрушки та огірків; вагон напханий людьми, які перемовлялися тихо поміж собою, наповнюючи нерозбірливим гамором простір. Час од часу цю ідилію сполохував голос, який повідомляв про чергову станцію, і люди, наче фігури на шаховій дошці, переміщувалися, замінюючи одні одних. Та, на противагу шахівниці, що порожніє з часом, тут то збільшувалася, то зменшувалася кількість фігур між станціями. Поруч з Вікторією на одній із зупинок з’явилася, ніби промінчик сонця поміж хмар, малесенька бабусенька з трьома клунками й одразу жваво загомоніла — наче до неї, а наче й сама із собою:
— Ой, люди-людоньки! Яке ж то щестє жи м: встигла на той поїзд. А то би м сиділа ще до зовтрє. Чорейший день минув дуже борзо: ай-но приїхала м на парастас. Наша стара Паньківна померла два дні тому, дуже файна жінка була. Дуже! Але що то до річи, коли нічим в тей-то село не заїдеш! Автобус но раз на день ходит, і то до него далеко йти тре. Мусила м йти на поїзд…
Старенька безупинно кумедно щось собі торохтіла.
— А пані відки їде і де?!
Віка не одразу зрозуміла, що літня жіночка звертається до неї. І тому не відповідала, а продовжувала спостерігати за повільною зміною пейзажів за вікном. Аж бабуська скрушно вигукнула: «А ней! Не чує мене, ай не хоче вогорити, певнє!» Вікторія одразу стрепенулася і відповіла: