— Я їду зі Львова до Патякова. Якщо це ви до мене, — й усміхнулася старенькій.
— Ай?! І я до Патякова, — втішилася бабця й усміхнулася беззубо у відповідь. — А чия ти-но будеш, панусю? Ай но ніц тебе не пізнаю. Ковалева, може, нє?! Христуню, ти?!
Бабуська примружила очі й відхилила назад голову в темно-бордовій зі слимаками хустині.
— Ні-ні! Я не місцева. А ви з Патякова?!
— Та вже но сімдесєт шість літ буде, як я там-ка мешкаю. Фсьо знаю і всіх. Дивлюсі, жи ти не подобна до наших. Ладна дуже і пані така. А до кого їдеш в нашому селі? — поцікавилася бабуся з непідробним інтересом. — Я там-ка каждего пізнаю. Знайти хату скажу як.
— Я на цвинтар їду, — несподівано ошелешила відповіддю Віка.
— А-но! То чого б то на тім цвинтари робити? — Попутниця здивовано звела вицвілі брови на геть зморщеному чолі, схожому на перетриману торішню бульбу на розсаду.
«Я — журналістка і шукаю цікаві історії про цікавих людей. От, хочу історію однієї родини написати. Але перед тим треба все перевірити. Тому і їду до вас», — хотіла пояснити Вікторія, але не змогла збрехати малесенькій бабусечці зі жвавим щирим поглядом, яка дивилася на неї, наче дитина, з великою довірою. Тому й сказала коротко:
— Мене дуже цікавить таємниця однієї родини з вашого села.
— Йой, та які там таємниці! Та хто ж то в нас такий може бути інтересний, аби аж пані з міста приїхала?! Нікого нема, дитино. Усі давно повиїзджєли — самі старі сі залишили. Ну, і аркогольники, то тії такі, що аби сі зрані напити і до вечіра спати. Кому такі тре? Нікому!
— Станція Патяків, — проголосили по селектору. — Зупинка 5 хвилин.
— Давайте я вам допоможу, — запропонувала Віка, підхоплюючи найбільший клунок старенької, яка поквапилася на вихід.
— Ой, дякую, доню, дякую! — відповіла бабуся на ходу, прудко, як на свій вік, пробираючись у прохід поміж лавками.
Вони зійшли на побитий часом, наче артобстрілом, перон, який осиротіло притулився до сумної станційної будівлі з двома темними заштореними жовтим вікнами. Нещодавно вибілена станція «Патяків» в’їдалася в очі отруйним, зеленого кольору написом і такого ж кольору фарбою відтінювала в поручнях, що вели до сільського шляху. Ані тобі асфальту чи бруківки — навіть гравієм тут не пахло: вгрузла в ґрунті колесами фір подвійна колія і величезні калабані з, мабуть, вранішнього дощу.
Віка втягнула носом свіже озоноване повітря, яке, наче джерельна вода у спеку, зайшло в легені. І ті радо розкрилися, наповнилися життям, як у новонародженого малюка. Ураз витіснились усі ті потойбічні смороди металічної коробки, в якій їхала сюди. Десь цвірінькали горобці та навперебій, як у дитячому хорі, співали пташки. Хтось пускав півня… Але ж то сільський невимушений колорит спокою й оманливого добробуту!
Бабуся вправно й швидко почалапала вздовж битого шляху. Молода пані за нею.
— А далеко відси до цвинтаря? — Віка легко ступала в старих кросівках по мокрій слизькій стежині поруч дороги.
— Та де далеко?! А во по дорозі так-во підеш та й дойдеш до церкви, а там і цвинтар по праву руку на горбі, — відповіла бабуся. — Та я тобі всьо покажу. Всьо, дитино! Нам акраз по дорозі. Я там-ка жию недалеко.
— Самі живете чи з дітьми?
— Та які діти, дитино?! Усі в місті. А мій син помер давно. Так і не вженивсі. Сама я, як палец, — стиха поскаржилася старенька, чалапаючи по глевкому болотцю.
— То дуже важко. Мені прикро, що засмутила вас.
— Та що ти, дитино! То є життє, — зітхнула гірко старенька. — Дивишсі, раз — і минуло. Коротке, як псячий хвіст, а кілько всього було! Кілько всього сі стало за теє моє коротке життє. Я і не памітаю всього. Але ще би трошки та й пожити. Видіти теє сонечко щорана, як тая курочка кудкудакає, коли яєчко знесе. А посмакуєш теє яєчко, як життє нове в тебе сі влило з тим яєчком. І пес кудлатий і старий, але такий рідний, твій. Але і смердючий, як тая стара холера. Але ж свій. І ти за ним, пся крев! І теє подвірє, де твій тато тебе маленьков на руках носив… Всьо то дуже скоро минає, дитино. Дуже скоро!
— Але ж залишається щось?
— А ніц! Памєтаєш тіко, але потім шось сі забуває, — знову зітхнула старенька, та раптом видихнула. — Але добре є, що то всьо було. Добре жити на світі! Але й тєжко є. Тєжко дуже жити… на селі.
Довкола сліпучо сяяло сонце, наче хотіло обійняти своїм теплом усе довкруж, ніби мама всміхалася малюку. Це було неймовірно, а ще подекуди цвіркуни сюрчали мелодії власних Паганіні та Співакових, цвірінькали, пролітаючи низько над землею, малесенькі пташки, імітуючи танці на льоту. Пахло свіжістю, духмяною землею, чорноземом, полем, ранньою справжньою весною.