Вікторії одразу пригадалися щасливі шкільні канікули, нехитрі дитячі розваги в замковому парку, тепло болітця на босих ногах і підглядання на дискотеках за старшими. Якими ж то нудними та нецікавими видавалися ті їхні танці: прийшли посмикатися, а потім огидно лизалися попід дверима клубу й по всіляких його закутках. І от тоді дітлашня вискакувала із закапелків і голосно та з реготом встидала закоханих: «Тє-лє-тє-лє-тєсто — жених і нє-вєс-та!» Парочки сполохано оглядались і тікали зі свого сховку, наче пристиджені за якесь непристойне й брудне заняття. Старші хлопці шикали й розганяли дітлахів, а їхні кохані сором’язливо та із задоволенням усміхалися, ховаючи обличчя в довгому волоссі чи в краватці у свого хлопця. Кожен проходив період солодкого щему в грудях, «метеликів у животі», як то кажуть, і щасливих мрій про спільне майбутнє закоханої пари.
— А як фамілія тої родини, що ти шукаєш, дитино? — перервала спогади дитинства старенька.
— Драмарецькі.
— Драмарецкові?! — на свій лад переінакшила бабуся і почала думати вголос: — Йой, і хто ж то такі?! Ти знаєш, доню, тут-ка на селі я вже й памітаю зле, хто як сі пише. Войтові — то Іванців, до слова…
— А чого ж тоді їх Войтовими називають?
— Та просто, дитино, просто всьо! Вони живуть на ґрунті покійного війта. От тому й Войтові. А Зямброві на своєму ґрунті з діда-прадіда, то так Зямбровими їх і кличут.
— Розумію тепер, — усміхається Віка.
— А ти, певно, не знаєш, на чиїй землі жиют Драмарецкові? Так? Як ти казала?
— Та-ак, Драмарецькі.
— А хто його знає, чиї вони. Але дивино-сі на цвинтарі: не по ґрунті, а по фамілії знайдеш, — пожартувала бабуська. — Цвинтар у нас невеликий. Що треба, скоро знайдеш. Як є. А де на селі ті люди жили, під яким нумером, не знаєш?
— Ні, не знаю. Але на знимці хату бачила! Правда, то дуже старі світлини були, років сорок тому зроблені. З тих пір багато могло змінитися…
— А поверхова та хата була чи мала? — Бабуся щиро хотіла прислужитися своїй молодій компаньйонці.
— Невеличка така, на два вікна й посередині з дверима.
— А йой, то таких пів села колись було. Теперка й не знайдеш. Мо’, й нема вже давно, як ти кажеш, що всі повмирали.
— Та ж не всі, син залишився! Сергій Дмитрович Драмарецький — лікар. Гінеколог.
— А й то-то я вже й не знаю, хто ж то міг би бути? Фамілії не знаю, ґрунту нема. І запитатисі нема в кого — я й но єдна стара на ціле село. Хіба Паньків Лодик знає! Він старший за мене на п’єть літ! Але во сліпий вже і глухий. Та шось ше, може, і вповість. Але перше подивисі, мо’, сама знайдеш.
Вони неспішним кроком добрели до Патякова, скорочуючи дорогу розмовами. Коли підійшли до бабусиної хати, та спинилась і несподівано запросила Вікторію на «горнєтко чєю» після того, як вона повернеться зі цвинтаря. Молода пані погодилась і пішла в напрямку, що вказала старенька.
Сільською дорогою їй майже ніхто, окрім місцевих собак, не зустрічався. Бачачи незнайомку, що невпевнено крокувала, пси злісно гавкали й гарчали. Та Віка не звертала на них уваги, розглядаючи вкрай бідні й покинуті сумні старі хатинки. Усі вони були мазанками з маленькими віконечками. Подекуди імпровізована штукатурка повідпадала й виднілося підребер’я зі штахет та перекладин, що були в основі каркаса старих будівель. Пофарбовані в блакитне віконні рами, старі призьби з начинням з хати і, певно, такі ж древні люди мешкали в тих будиночках. Попри те, усі городики пишалися порядком і акуратністю. Ніде не було видко хащів та заростів бур’яну. Усі обійстя акуратно й чітко відгороджувала чи сітка, а чи старий поцвілий і чорний паркан. Та все було доглянуто й у належному стані.
Перед самим цвинтарем, що розташувався на доволі крутому пагорбі, Вікторію зустріла припнута на ланцюгу коза. Вона випасалася тут на ще не високій, але вже по-весняному соковитій через аномально теплу зиму траві й завзято підскочила до жінки, коли та зайшла на її територію. Віка спочатку відсахнулася, але, помітивши доброзичливий і зацікавлений настрій рогатої з уже повним вим’ям, обережно почухала її поміж рогами. Кізонька замекала від задоволення і забила копитцем. Віка всміхнулась і наче перетворилася на себе маленьку…
— Вікусю, дитино! Ходи швидше, не відставай, — гукнула мама маленькому трирічному янголяткові.
— Так, — кинула дівчинка, добігаючи до розчепірених, як паща невідомого звіра, цвинтарних воріт.
Дві дорослі жінки, старша й молодша — одразу видко, що близькі родички, — з відрами, мотиками та розсадою квітів заходили на територію старезного кладовища в переддень церковного свята. На мóгилках уже нікого не було, очевидно, люди встигли впоратися ще вдень. Або й зовсім нікому було прийти на той чи той надгробок, бо давно вже всі ходили по новому цвинтарю за кількасот метрів звідси.