Жінки підійшли до своїх родинних поховань, помолилися і, тричі перехрестившись, узялися до роботи. Та за якусь мить старша скомандувала молодшій піти до ще інших захоронень віддалік за пагорбом. І та пішла, а мала поволі почалапала за нею. Дитя розглядало надгробки, на яких стояли старі, побиті вітром і випалені сонцем, збляклі штучні квіти, якісь дзбаночки та подекуди, дуже рідко, стрічалися об’ємні плями переплавленого воску з чорною голкою посередині. Вона зупинялася, торкалася кожної речі, переставляла її з одного місця на інше і за цією господарською роботою не помітила, як зайшла кудись, відки не було видно ані мами, ані сестри Улянки. Присіла навпочіпки й тихесенько заплакала.
Вечоріло… Улянка прийшла додому, вимила добре руки, старою зубною щіточкою вичистила весь цвинтарний ґрунт з-під нігтів, пішла на кухню й обмерла від маминого запитання: «А мала де?!» Виявилося, що Вікторія залишилася десь там, на цвинтарі, сама-самісінька, і не бачили її вже більше, певно, аніж дві години. Мама сполотніла! Взула старі черевики й побігла чимдуж за дитиною. Улянка — за нею. До кладовища хвилин двадцять пішки, темніє дуже скоро, тож вони бігли щосили. Дитина могла перелякатися там на все життя. Темно, ліс, надгробки зі свічками й ані душі довкола, ще й пугачі часто трапляються. Тут не тільки дитя — дорослому б при здоровому глузді залишитись. Яке ж то було їхнє здивування, коли назустріч їм із-за рогу сусідньої вулиці йшла мала Вікторія за руку зі старим Степаном і, вже здаля завидівши їх, скрикнула: «А то моя мама!»
— Файно є! — усміхнувся дідусь. — Думаю, чия то дитина скавулит під лавкою на цвинтари. Я там козу недалеко випасаю. Трави високі, ніхто не ходить. А вона мені каже: «Мамина я!»
— Дякую вам! — Жінки розсміялися. — Певно, що мамина. Ходи-но до мене, донечко. Сонечко ти моє, не злякалася?!
— Більше мене так не залишайте, добле? — раптом схлипнула малючка, міцно обійнявши своїми пухкими рученятками старшу жінку за шию. — Я дузе боялася і співала собі «Спи, дитинко, засинай, баю-бай, баю-бай! Сині оцка закакай! Баю-бай, бай!» А коза діда Степана добла така до мене була, така добла! Ніц не стлашила мене, а ходила коло мене й голосно мекала, аби дідо плийшов. І він потім плийшов по нас.
Вікторія всміхнулася своїм спогадам. Кізочка пішла за нею, але довжина її ланцюжка не дозволила відійти далеко. Віка вирішила оглядати цвинтар у шаховому порядку, спочатку одну частину, а тоді іншу, орієнтиром означивши собі хрест посередині пагорба.
Поховання оберігали старі похилені ялини, берези та кілька дубів. Посередині, майже на самому горбі, стояла старезна напіврозвалена каплиця із заіржавілим дахом і понівеченими стінами: стара польська цегла повипадала й лежала купами тут-таки. Гроби й гробівці — не надто доглянуті, а деякі зовсім покинуті — тихо повідали про те, що й справді нікому було за ними доглядати, що всі їхні спогади також минули й прийшло забуття, адже на все свій час. Пам’ять також помирає — ніщо не має привілею бути вічним. Сам Усесвіт періодично народжується і зникає в небуття, очевидно, виконавши якусь свою місію, якесь завдання. От і людське життя схоже на велику гру, коли проходиш рівень за рівнем усі складні ситуації, роблячи якийсь вибір. І ключове слово тут не вибір, а епітет перед ним, бо важливо, щоб цей вибір був саме «правильним». Інакше знову та ситуація повторюватиметься і повторюватиметься в різних обставинах і умовах, аж допоки ти таки не зробиш свій «правильний вибір». І підеш далі, на складніший і вищий рівень, у тій своїй грі під назвою «життя» з не відомими нікому кінцем і висновками. Людина — ніщо для природи й великого космосу. Ми самі собі надаємо ваги й важливості, бо можемо змінювати довкілля, бо не ми підлаштовуємося під нього, а його вигинаємо під себе. І лише останніми роками з подивом і великою часткою недовіри почали звертати увагу на те, що природа з нашим втручанням не згодна, бо обурливо зносить наші будівлі ураганами й паводками, зливами та пожежами, виморюючи голодом і витравлюючи суховіями, знищуючи десятки тисяч епідеміями. Особливо ця, найновіша, коронавірусна ковід-19. Вона перевернула все з ніг на голову: піклуватися про іншого й любити ближнього, як самого себе, уникаючи безпосереднього контакту, тримаючи дистанцію, спілкуючись віртуально — узагалі стало ідеалом. Природа наказала нам сидіти кожному у власній клітці й спостерігати, як вона сама оновлюється і відживає, очищається від нас фізично й морально, коли ми в неї не втручаємося. Усі філософи й тлумачі різноманітних релігій світу суголосно віщують про зміну світобудови на Землі, про неуникні світові пертурбації, які покликані повернути людей обличчям один до одного, забувши про особисту захланність, зверхність і недовіру, а розділяючи найнеобхідніше із ближніми, дбаючи про них, як про себе. Лише тоді можна досягнути гармонії і щастя. Хто коли-небудь відчув наповнення від несподіваної віддачі, назавжди запам’ятає це відчуття і сам шукатиме такі можливості серед інших. Людина окремо нікому не цікава — і найперше не цікава сама собі, бо лише через соціум може себе пізнати, порівнюючи з іншими й вирізняючись чимось серед них. Однак вирізнятися особливим добром, особливою благородністю, інтелектом та хорошою вдачею давно не є цінністю. А повинно ж бути як?! І природа про це нам кричить із останніх сил, уже не благаючи, а вимагаючи, щоб річки-океани стали прозорими, небо над головою синішало, повернулися риби, дельфіни, олені, птахи в місця, перенасичені продуктами нашої життєдіяльності. «Час зупинитися, час не бігти, не грабастати те, що понад міру, а переосмислювати, ставати глибшими й усвідомленими», — наче тихенько нам каже Земля. А нам усе невтямки! Та хто ми, до біса, такі, що уявили себе царями всього сущого, видимого й невидимого?! Хто?! Немає більше віри в людство — чи є?! І лише оці порослі мохом і травою горбики на старому цвинтарі здатні красномовно мовчати у відповідь…