— Добре, кажеш! Знайшла? — бабуня торочила своє.
— Та де там! Нічого так і не вивідала. Знайшла кілька надгробків. Помітила, що всі в селі родичі один одному.
— А, так. Дальші чи ближчі. Так у кожному селі, доню. А я во була в Лодика і сі питала за Драмарецковими.
— Ого! Дякую вам дуже!
— Та не дякуй! Він старий і дурний уже. Щось таке мені навугорив, що я й сама думаю, що вар’ят. Були такі каже, аякже! І дітей в них було двоє — близнєта. Але згоріла хата їхня разом з ними всіма. Нікого сі не залишило.
— Ой, щось не те, справді. Може, він щось наплутав? — одразу засумнівалася Віка.
— Та во і я так думаю. Бо сама я тих Драмарецкових не памітаю. Я в той чєс прибиральницею в місті робила, там і жила кілька літ в чоловіка з сином. Знаю, жи в селі були пожари і одна родина згоріла, так. Але хлоп там був пияк, жінку бив. А ти кажеш, що то хтось твоя родина — дохтур і сам-єдин. Так?
— Так, немає сестер-братів. Батьки його дуже старші були.
— О, видиш. А ті молоді і з двома дітьми. Родина, може, яка. А може, і ти не в теє село, дитино, приїхала.
— Дивно, — зітхнула Віка й піднялася, повертаючись до виходу. — Але сердечно вам дякую за допомогу. Без вас я б узагалі нічого не дізналася.
Зібралася назад у дорогу вже із сиром і медом, що їй захотілося купити в стареньких. Верталася швидким кроком тією ж дорогою, якою йшла сюди. Шкодувала, що не змогла приїхати автівкою і зараз доведеться сидіти невідомо скільки до електрички. Та чекати ще сім днів на відвідини цього місця їй не старчило б терпіння. Тим пак, що попереду були флористичні курси в старій Європі наприкінці наступного тижня. А у вихідні — святкування Дня гідності та краси, яке колись нарекли Восьмим березня.
На вістрі духу
(за кілька днів до аварії)
Камерне й затишне містечко Ейндговен зустріло мокрим снігом і несподіваним теплом. Повсюди цвіли нарциси, обліплені мокрою білою ватою на маленьких клумбочках перед будиночками. Самі ж кам’яниці вражали своєю схожістю одна на одну та архітектурною невибагливістю. Еркери перших поверхів прикрашали великі вікна, подекуди навіть вітражні, поруч розташовувалися красиві масивні двері, під якими лежав акуратно вичищений хідничок. Другі поверхи мали по два або й лише по одному, але широкому вікну. Вкривав будинок червоний черепичний дах, на якому іноді виглядали, немов очі, одне-два мансардних віконечка. Утім, це не збільшувало будинок ззовні. Проходячи повз, Вікторія зауважила, що в більшості приміщень немає на вікнах жодних тюлів чи штор. Вони просвічувалися наскрізь, бо з протилежного боку приватних помешкань також було вікно, яке відкривало вид внутрішнього дворика-патіо. Усе це здавалося таким несправжнім, казковим і дитячим. І якби всередині не було видко, як вирує життя — ходять туди-сюди мешканці, показують якесь відео телевізори, бавляться діти, а чи горить справжнісінький камін, — то це сприймалося б за декорації до якоїсь із картин з давнього золотого періоду мистецтва. І це вже зовсім було непорівнювано з нашою українською гігантоманією: сімейні будинки на триста, а то й п’ятсот метрів, з гектарами землі обабіч та паями поля, якщо ти його обробляєш. Жінку це й тішило, і засмучувало водночас. Розуміла, що Україна є ласим шматком у такій ситуації, однак дуже було боляче за те, що належно не використовуються такі неймовірні можливості багатющої рідної землі. І те, що плодяться паразити, які обкрадають працьовитий, але недалекоглядний і довірливий нарід, також видавалося їй закономірним явищем.
Була лише сьома недільного ранку, а їй назустріч уже йшли поодинокі перехожі.
— Goedemorgen, — привітався, усміхнувшись, власник невеличкого шпіца, що проходив повз.
— Hello! — здивовано відповіла англійською Віка.
Собака завиляв смішним щіткоподібним хвостиком, обнюхуючи незнайомку. Вікторія збентежено глянула на власника. Той щось одразу сказав псові, і вони пішли собі геть уздовж алеї будиночків. Віка голосно потягла за собою валізу, що торохтіла колесами по асфальту.
Далі дорогою до готелю їй зустрівся чоловік, який обробляв квітника, незважаючи на сніг, що лежав, уже очевидно прибраний, поруч, на доріжці вздовж клумби. Господар обрізав сухі гілки на якомусь кущі великими садовими ножицями. Сам був зодягнений у гумові чоботи, спеціальний комбінезон з курткою, а на голові мав великий картуз також пляшково-зеленого кольору.
— Goedemorgen, — він також привітався з Вікторією, коли вона порівнялася з його обійстям.
— Вітаю, — кинула у відповідь вона, на що незнайомець здивовано всміхнувся.
Окраїнна вуличка цього голландського містечка була затишною і казковою, утім досить довгою, і Віка тільки за двадцять із лишком хвилин дійшла нею до ближнього перехрестя. Жоден соціальний транспорт не ходив, а як викликати таксі, Вікторія не знала. Утім, її готель мав бути десь поблизу, якщо вірити водієві польського автобуса, яким добралася сюди з Варшави. Він спеціально заради неї заїхав у саме місто, хоча й мав дозвіл лише на транзит. Але, перейнявшись станом Вікторії, про який мимохіть дізнався із розмови з нею, вирішив допомогти вагітній жінці. Тим паче та мала якийсь трохи стурбований чи то переляканий вигляд. Не розумів, тому й вирішив допомогти.