І Вікторія вирішила нічого не казати Сергієві про свої відновлені спогади, упевнена, що він би й не хотів про це говорити. Тепер залишалося тільки спостерігати й не видати те, що пам’ять відновилася. Не певна до кінця в тому, що зможе жити з цим знанням, Віка вирішила затаїтися і відкласти свій вирок «бути чи не бути». Тоді їх разом, мабуть, утримала її вагітність. Зараз жінка була звільнена від цього — і в них уже ніколи не буде дітей. Це дуже все спрощувало, на її думку, але раптово отак піти, забратися з його життя вона вже не могла. «Вросла» в нього несподівано й глибоко, ніби все життя вони провели вдвох. Отже, чекати — її єдине рішення.
Увечері наступного дня у внутрішньому дворику замку Жолкевських Вікторія домовилася з мерією про скромну камерну зустріч однокласників. І не було важливо, скільки років минуло від останнього дзвінка, бо дата далеко не кругла, але так приємно зустрітися в тій казковій атмосфері шалу квітів, інсталяції з яких потрапили у дворик. Назавтра їх мали вже розбирати й знищувати.
Людей прийшло небагато, лише сім, ще восьмеро обіцяли підтягнутися наприкінці дня.
Наїдки та напої, кейтерінг забезпечив місцевий ресторан одного з бенкетувальників. Атмосфера зустрічі сприяла, адже Віка запросила справжнісіньких весільних музик, яких так обожнюють галичани.
— За чудове свято краси й квітів, яке ти нам тут створила, Вікторіє! — виголосив напрочуд коротко мер Жовкви, а за збігом обставин — колишній однокласник сестри Улянки. — Сподіваюся, що ми матимемо таке свято тепер щороку, бо це приваблює багатьох людей, які допомагають працювати та розвиватися економіці нашого міста. Звичайно, є багато недоліків та недопрацювань, та ми вчимося. Вчимося бути європейцями, надавати відповідний сервіс і послуги туристам, поважати своїх мешканців і не створювати їм дискомфорту, а, навпаки, усіляко сприяти їхньому хорошому життю в одному з найкрасивіших старовинних міст України. Наступного року цей фестиваль має бути ще більш грандіозним і гучним. Для цього про нього мають почути якомога більше людей, щоб захотіли приїхати з усіх куточків нашої держави. Ну, за успіх! Хоча були й недоліки, та ми все виправимо! Але успіх безумовний… я сподіваюся, що й комерційний також, — хитрувато підморгнув Віці.
— Дякую, наш шанований мере, пане Василю! — усміхнулася вона у відповідь, пригубила келих і додала: — Зі свого боку, я дуже дякую мерії та особисто вам за велику допомогу й усіляке сприяння. Робота передувала важка, складна й напружена, але завдяки помічникам і Департаменту туризму та культури ми це зробили. І справді, усе вийшло гарно та якісно. А щодо комерційного успіху — так, я отримала певний зиск від фестивалю, хоч сподівалась і на більше, бо мала й маю певні плани на ці кошти. Однак їх явно не вистачить, і я змушена просити мерію, дорогий наш Василю Євгеновичу, допомогти викупити житло для дітей-сиріт колишньої однокласниці моєї сестри, покійної Марічки Данилів.
— Як викупити? — Мер, здивований неприємною новиною, розхвилювався. — Воно ж давно продане за борги, а діти в інтернаті.
Однокласники за столом ураз притихли й глянули на Віку. Вона заварила цю кашу, тож тепер нехай сама й сьорбає.
Вікторія дізналася про загибель Марічки Данилів зовсім випадково, перед самим фестивалем, із розмови з сестрою, коли згадувала всіх, кого мала запросити на зустріч. І виявилося, що кілька років тому від ускладнень банального грипу Марічка Данилів померла. Мусила ж бідолаха із температурою сорок градусів іти торгувати крамом на базар. А тоді стояв скажений мороз, віхола, однак четверо своїх діточок мусила годувати. І за три дні її не стало. Жінки в селі безпечні. Температура — то не хвороба, кажуть. І пораються по господарству. Діти в Марічки добрі, гарно їх виховувала. Усе матері допомагали робити. А от на базар змушена була ходити сама. Діти ж іще малі. Найменшенькій Орисі — усього рочок, а найстаршій Яринці — дванадцять. Хлопцям-двійнятам Максимкові та Данилкові по десять. Усіх їх одразу гамузом в інтернат і забрали. А молодшу — у сиротинець.