Іван, упевнений у собі й трохи зухвалий, наступного вечора, як і було домовлено про побачення — принаймні він так сподівався, — замовив стіл з кількома наїдками, серед яких і королівські креветки в білому вині, вишукане французьке шампанське брют. Вікторія явно не очікувала такої ділової зустрічі. Її погляд збентежений, вона здивовано всміхається.
— Добридень, пане Іване! — Жінка подає йому руку для стискання. — Я поспішаю і хотіла б якнайшвидше завершити всі наші справи. Уже надто пізно, а мені ще до Жовкви їхати.
— Не кваптеся так! Я навмисне просив вас про зустріч наприкінці робочого дня. Пригощайтеся! — підкреслює чоловік, відсуваючи стільця для своєї партнерки.
— Дякую! — Вона зовсім ніяковіє і витягає його подарунок із торбинки. — Я тут вам хочу повернути…
— Прошу вас не поспішати. Хочу вам запропонувати вельми вигідну справу.
— Я готова вас вислухати, адже наша співпраця взаємовигідна й завжди прозора.
— Так, саме прозора! — Він кладе свою велику руку поверх її з пакунком і зауважує: — Я ж попереджав, що це для мене дрібничка, але коли я її помітив на стенді в ювелірній крамниці, то відразу в пам’яті виник ваш образ. Ось тому я її й привіз, — пояснив доволі просто й без жодних натяків. — Ну то що, ми й далі партнери?! Мені також буде приємно, коли й вам щось колись нагадає про мене. Тож залишмо все так, як є, і перейдімо до обговорення важливих питань.
— Ну, якщо так, то гаразд, бо я вже почала хвилюватися.
— Мій фінансист переглянув усі документи, які ви надіслали, і ми вирішили, що я підпишу запропоновану вами угоду.
— Без змін і доповнень?
— Без жодних змін і доповнень, — однозначно її переконує. — Ось папери. Тут лише вашого підпису й печатки бракує.
Він вказує на папку з документами, що лежить поруч на стільці, і жестом прикликає офіціанта. Той одразу ж береться обслуговувати його пані.
— Скуштуйте цих чудових креветок. Я їх тут дуже люблю. Шеф-кухар цього закладу довгий час працював в італійському ресторані в Польщі, тож як приготувати цю морську страву, він дуже добре знає.
Віка смакує вже очищені велетенські креветки, що лежать у прозорому соусі, викладені півмісяцем на її тарілці. Їхнє м’ясо м’яке й ніжне, наче їси зефір, солоно-гостре від якихось приправ і ледь підкислене вином.
— Так, справді дуже смачно, — зауважує жінка. — Але я б хотіла…
— Ви сьогодні надзвичайно чарівна й красива.
— Дякую. Ви казали про якусь пропозицію. Я дуже поспішаю, справді. Мені шкода, що обставини виникли так несподівано.
— Я вас прошу! Скільки там до тієї Жовкви не в години пік?! Я вас сам домчу за двадцять хвилин.
— Дякую, не варто. Я на своїй автівці. Отож дуже вас прошу, кажіть уже!
— Ну, я так не можу! Це не така справа, де поспіх — добрий порадник. Він узагалі нічим не добрий. — Чоловік замислюється, його брови невдоволено зведені, очі бігають, рухи рвучкі. Він випиває бокал шампанського на вдих і каже: — Якщо ви й справді так поспішаєте, то давайте іншим разом поговоримо. Зустрінемося цими вихідними, можливо, десь за містом. У більш приватній і комфортній атмосфері, аніж сьогодні.
Вікторії стає незатишно. Краще вже сьогодні, аніж вона буде себе мордувати думками. Цей чоловік не любить чекати. Його або одразу слухай, або просто забудь.
— Ну, що ж! Гаразд, я вас слухаю…
Те, що він далі скаже, викликає у неї втому й бажання швидше чкурнути куди-небудь. Хочеться відверто зізнатися: «Мені це зовсім не цікаво. Я вже в такому віці, коли бачу наскрізь. Коли об’єкт просканований ще до початку розмови й точно не здивує своїми словами. Я доросла й дуже самовпевнена, самодостатня і не потребую поруч чоловіка за будь-яку ціну. Мене нічим уже не здивуєш. Хіба лише глибокими почуттями, але не чиїмись, а моїми власними. Тому ваша пропозиція щонайменше наївна. Я звикла все вирішувати сама, здійснювати сама, окреслювати плани також наодинці із собою. Мені не можна сказати: “А давай ти не будеш так робити або зробиш інакше!” Я одразу бігтиму геть світ за очі від того, хто це надумав говорити. Я різка, мовчазна, незалежна й нестерпна. Зі мною складно. Це на перший погляд я — киця, насправді давно вже нею не є. Я радше кішка, що приховує свої наманікюрені кігті. Не обманюйтеся. Залиште марні надії мене приручити й посадити вдома на подушки та дивани, одягти в шубки та дорогі прикраси. Мені це не цікаво. А що цікаво?! Я не скажу. Або скажу, але не вам. Просто хочу вже йти геть звідси». Але ж з ним так не можна. Тому у відповідь на його запитання вона відповідає просто: