— Ваша пропозиція вельми несподівана. Ви мене вчергове здивували. Але я не планую вдруге виходити заміж. Поганий досвід, розумієте. Я отримала щеплення від шлюбу.
Та він непохитний і наполягає на своєму. Тисне, наче багатотонний прес на душу.
— Мій досвід, навпаки, дуже позитивний, і я переконаний, що ми створимо чудову пару. Не відмовляйтесь отак одразу. Подумайте. Така вигідна партія навряд чи трапиться вам іще. Я в жодному разі не применшую вашої краси й розуму. Ви варті королівської пошани. Та вільних, гідних вас чоловіків сьогодні практично не зустрінете, тим пак готових одружуватися, а не просто «морочити голову».
Вікторії справді хочеться зараз розчинитись у просторі й часі, вигулькнути десь у зовсім іншому світі й забути цю розмову. Почувається маленькою дівчинкою під натиском батьків, які виховують за провину. А от йому вона точно нічого не винна!
— Ви знаєте, ні! Дякую за все. Та я не зміню своєї думки, — упевнено й чітко промовляє, скинувши всю вагу ситуації. — Я мушу йти. Дякую за все. Бізнес-угода скасовується, я правильно розумію?!
— Ну, що ви. Я серйозна людина. Як кажуть у кіно, «не змішую любов і гроші». — Він сміється.
— Гаразд. Дякую!
Віднедавна Вікторію страшенно дивували такі самовпевнені й самозакохані особи. Як можна думати, що ти зумієш когось переконати, що ти йому потрібен. Особливо в таких стосунках, коли все на рівні почуттів і відчуттів, інтуїції та найцікавішого — непередбачуваності, коли хтось може грубо порушити твій особистий простір. Середньовічною метальнею кам’яного ядра заїхати в чужу душу й намагатися поцілити в серце. Це що? Торги? Забіг з перепонами чи, може, ще якийсь дивний вид спорту? Тільки Віка ні з ким не хотіла змагатися. Їй усе це було давно нецікавим і нудним, власне, передбачуваним. Вона могла все життя удвох із кимось тепер розкласти по поличках. І це було сумно й невесело. А тому їй уже не цікаво. Життя заграло новими і яскравими фарбами, коли вона взяла його у свої руки. І тепер її, можливо, влаштували б цікаві й рівноправні партнерські стосунки, але серйозно вона про це навіть не думала.
Мама
Вікторії чи то здавалося, чи то справді вона відчувала, що Мар’янка намагається її якось розрадити після трагічної аварії, але подруга всюди, де тільки могла, ходила з Вікою, запрошувала на різні події. Однак тій нічого не імпонувало. Цікавилася лише своїм, глибоко занурилася в бізнес. Її можна було посеред ночі розбудити й говорити про постачання, замовлення, відвантаження та інше, хоча за всім цим стежив відповідний штат людей. Віка й справді, як могла, тікала від реальності. Та одне запрошення Мар’янки її схвилювало, і Вікторія вирішила таки поїхати з нею до покинутих малюків у дитячий будинок на вулиці Таджицькій у Львові.
Подруга після багаторазових спроб ЕКЗ11 так і не змогла завагітніти. І вони з Річардом вирішили всиновити дитину. Тому й стали її візити до сиріток регулярними.
— Ти знаєш, — ділилася Мар’янка, сидячи за кермом, — насправді абсолютно все одно, хто цю дитину народив. Головне — хто її виховав і вклав у неї всю душу. Це і є твоя дитина.
— А генетика?
— Так, це штука вперта й непереборна. Але тобі нададуть усю інформацію, якщо така є. Вони мають досьє на кожного малюка.
— Ну, звісно. Але, може, краще було б спробувати сурогатне материнство.
— Ох! То ще більша проблема! Я пробувала й це.
— Ти нічого не казала.
— Не казала, бо то було дуже невдалим експериментом. Жінка виявилася непорядна, легковажна.
— Як це? Не розумію.
— Це страшенні труднощі, — намагалася коротко пояснити подруга. — Ваші цикли синхронізують, ти постійно її мусиш контролювати. Телефонувати. Де вона ходить, коли спати лягає, а головне — щоб ні з ким! Потім щоб приймала вітаміни, гормони «і те де, і те пе». А вона контролю уникає.
— О, мати рідна! Це ж не безкоштовно. Чому ж треба ще й контролювати? Це ж як робота, ні?! — Віка подивована.
— Ото ж бо й воно! Нарід — безвідповідальний і не хоче розуміти, що це комусь влітає в копійчину. Так-от, коли вже все було готове до запліднення, то одразу після новорічних свят сталось непередбачуване: вона якесь там своє заскорузле кохання зустріла, відбувся, м’яко кажучи, контакт, і вона підхопила інфекцію. А це знову лікування, очікування. І такі грошиська!
— Співчуваю. Але то людський фактор.
— Не людський! Підписав угоду — дотримуйся правил. От тому більшість людей і живуть, як живуть. Безвідповідальні й ненадійні, — підсумувала Мар’янка. — Я всі свої природні ресурси вичерпала. Отож мені не залишається нічого, окрім покинутої дитини. Я дам їй усе, що тільки зможу.