— Розумію. Найбільше — це материнська любов. Але як, за яким принципом ти обираєш? Це ж щось неймовірне! — здивовано поцікавилася Віка.
— Це нескладно, бо не так уже й багато дітей на усиновлення. Тут, на Таджицькій, більшість дітлахів мають когось із батьків, — пояснила подруга зі знанням справи. — Їх просто залишають на п’ятиденку, бо не мають можливості приділяти час посеред тижня. Не зовсім благополучні батьки, звісно. Але які вже є. А ще є кілька малих по різних групах, яких усе ж можна всиновити. Зараз ти побачиш нашого Ромчика.
— О! То ви вже обрали? Молодці!
— Обрали. Готуємо документи, — радісно відповіла Мар’яна. — А ти як? Готова до зустрічі з дітьми?
— Я? Ти маєш на увазі, чи перейшло мені? — здивувалася Вікторія запізнілому запитанню. — Я б не погодилася, якби переймалася. Життя навчило мене зачиняти двері й не оглядатися, особливо якщо вони гучно ляснули й провернувся ключ у замку.
— Ох! — зітхнула подруга. — Ти сильна, дуже сильна.
— Так, коли немає іншого виходу, ти стаєш сильною. У цьому й проблема.
Подвір’я сиротинцю нагадувало звичайний дитсадок, але значно більший. Ті самі, ще радянські металоконструкції на дитячому майданчику, сумна невисока державна будівля з перекошеними дерев’яними вікнами, подекуди заміненими на нові склопакети. Через них проглядалися кольорові малюнки дітей, барвисті меблі й багато світла всередині, хоча був ще день. Довкола майже ліс, із великою кількістю різних листяних дерев, на одному з яких десь далеко стукотів дятел. Далеке-близьке дитинство. Тихо й спокійно для дорослої людини, де енергія дітей і їхньої наївності відчувається на майже фізичному рівні стриманості, добра й милосердя.
Усередині тепло, але не дуже затишно, та й давно знайомий відразливий запах манної каші ледь не змахує увесь добрий настрій передчуття зустрічі з малюками. Мар’янка підіймається на другий поверх, іде до кабінету директриси. Вікторія залишається чекати в коридорі, прикрашеному дитячими аплікаціями. Усі вони кольорові і з першого погляду веселі, та начебто чогось їм бракує. Але одразу не скажеш чого. З-за рогу в довгому коридорі чується галас, і з’являється вихователька, ведучи маленьку дівчинку років чотирьох з довгими смішними хвостиками на голові. «Ма-а-ам!» — скрикує раптом вона і, вивільнивши свою ручку, прожогом кидається назустріч приголомшеній Вікторії. Віка рефлекторно присідає навшпиньки й ловить малу, обіймаючи та притискаючи до себе обома руками. Серце калатає в обох, на очі в жінки навертаються непрохані сльози. Чує тепло дитячого невагомого тільця, безмежну віру й прохання про затишок і милосердя. Відчуває кожен дрібненький пальчик, що чіпко тримається за неї, аромат дитячої шкіри, лоскіт тоненьких кісок. Вона розгублена й спантеличена, готова була до всього, але це стало справжнім шоком для неї. Миті здаються годинами, поки до неї підходить вихователька зі словами:
— Вибачте нас, прошу! Таке в нас часто трапляється. — Вона знімає з Вікторії дівчинку, яка покірно розчіпляє міцні до того обійми.
— Ну, що ти, Катю?! Припини. Налякала тьотю, — звертається вже до малої, опускаючи її на землю. — Постійно одне й те саме! Вчиш вас, вчиш, а результат… Вибачте.
— Ні-ні, немає за що вибачатися! — Вікторія приходить до тями. — Я хочу потримати її на руках. Це ж можна?
Вихователька скривлює посмішку й пояснює:
— Вибачте нам, ми йдемо на прогулянку.
Віка залишається в коридорі сама. Розбурхана, збуджена, вкрай спантеличена. По щоках рікою течуть сльози. Внутрішньо картає себе за те, що погодилася сюди приїхати. Не готова вона ще до такого, не го-то-ва!
Двері поруч відчиняються, і виходить Мар’яна зі словами:
— Ой, Матінко Бозка! Що з тобою, Вікусю?
— Я даремно сюди приїхала. Тут тяжко. Діти такі самотні.
— Ходімо до Ромчика, він десь із групою на вулиці гуляти має. Не хвилюйся даремно. У кожного своє, навіть у дітей. І ти не зможеш обійняти й ощасливити весь світ. Це — гординя.
— Чому гординя? — схлипує Віка.
— Бо вважаєш, що можеш усім допомогти, однак кожен має свою долю і свій набір попередніх вчинків, які впливають на майбутнє. А ти претендуєш на роль Бога, який може все змінити. Забудь і допомагай, чим можеш і як можеш тому, хто на це заслуговує. А не можеш — заспокойся, хтось інший це зробить, кому належить цим займатися.
— Так, я все те розумію, сама якось Сергієві про це говорила, але коли бачу дітей, то наче перекриває кисень, — пояснює скрушно Вікторія.
— Ми — лише інструменти в руках Всевишнього, а не вершителі доль. Розумієш, про що я?!