— Розумію. Ти маєш рацію, так. — Вікторія трохи вгамовує свої зовнішні сентименти. — Ходімо на вулицю, там якраз пішла одна група малюків.
Насправді їй тисне у грудях тяжкий біль і смуток. Нічого не можна вдіяти, анічогісінько. Вона вчиться жити з цим вироком. Веселий вереск дітей на майданчику не відволікає від сумних думок. Віка прямує за Мар’янкою, намагаючись вгадати її майбутнього синочка.
— Ти йому скажеш правду, коли він виросте?
— Він же не немовля. Усе пам’ятатиме, — сумно відповідає. — Я побоялася новонародженого всиновлювати. Порадилася зі своїм гінекологом, який ЕКЗ мені проводив, а він запросив неонатолога, і мені пояснили, що потім усіляке повилазити може. Ближче року. Це страшно. Ось і він! Ромчику, Ромчику!
Зачувши своє ім’я, худеньке хлоп’ятко в червоній курточці й шапочці, з-під якої повибивалося руде волоссячко, обертається й одразу йде назустріч. Не біжить, а прямує діловою ходою, обдаровуючи жінок усмішкою зі жвавим, але серйозним поглядом. У руках лопаточка й відерко.
Мар’янка присідає біля нього, загортаючи в обійми. Дитя тулиться радісно, але іграшок з рук не випускає. Стоїть струнко, неначе боїться сполохати своє майбутнє і розгубити те теперішнє, яке хоч не райдужне, та все ж певне.
— Привіт, мій маленький козаче! — Вона цілує його в обидві пласкі щічки.
— Привіт! — ніжним голосочком відгукується хлопчик. — Ми сьогодні їдемо додому?
— Скоро поїдемо, так, але не сьогодні. Я ще не встигла приготувати твою кімнату. Ти ж хочеш мати власну кімнату, з іграшками, комп’ютером, ліжечком і шафою?
— Так. Я ще хочу, щоб там рибка плавала золота в акваріумі. Є там рибка? — і обережно так додає: — Маляна?!
— Ох! — вигукує Мар’янка і, підхопивши його на руки, заглядає у вічі. — Складно буде отого омріяного «мама» від тебе добитися. Рибку ми підемо вибирати разом. Хочеш?!
Малий ствердно киває головою у відповідь так завзято, як уміють лише маленькі діти. Смішний, довготелесий і сором’язливий. Геть не такий, як дівчинка Катя. Вона також у цій групі. Розхитується на скрипучій гойдалці спиною до них, вихователька поруч. Вікторія підходить.
— Добридень! А можна я її погойдаю? Цю маленьку Катрусю. — Вона всміхається до дівчинки, в якої аж очі заіскрилися і вирвався радісний скрик.
— Аякже, гойдайте! А я за іншими в той час подивлюся. — Вихователька відпускає поручень і тихо додає Вікторії на вухо: — У Каті є мама. Ви трохи схожі чимось на неї. Вона просто приходить зрідка. Не дуже благополучна, але яка вже є. То я вам для інформації.
Вікторія стишує вир емоцій у своєму серці, візуально загортає його в долоні й прикриває зверху власними спогадами про мамине тепло. Вона також усе ще маленька дівчинка десь там, глибоко. Мама є мама, якою б вона не була. І Віка пам’ятає всі її зморщечки, й усмішку, і пухкість рук, щирість обіймів. Пам’ятає, як вона у вихідні відсипалася в обід після церкви, бо на селі встають удосвіта, тобто ще до сходу сонця, щоб скотину попорати, щоб приготувати сніданок усім домашнім і обов’язково традиційно відвідати храм: розповісти Богові про свої проблеми й сподівання, запитати поради, приноровити зухвалі бажання. Хоча які можуть бути бажання у скромної сільської жінки, окрім як щоб усі були живі-здорові й ситі. Тому лише неділя давала можливість відіспатися. Мама вставала сонна, розпелехана й добра-добра, радісна й щаслива, що все гаразд і не треба нікуди поспішати, бо ж щоранку всі чули, як вона порається на кухні, калатає посудом, готуючи сніданок і їм, дітям, і татові, і тваринам. Ти ще спиш і злишся, що там, за стіною, якийсь рейвах, але ж який від того затишок і мир у хаті. Пахне рогаликами з лівером, омлетом і кавою, що мама п’є завше вранці. Суцільна ідилія.
І сестра така набурмосена, проходячи повз у туалет:
— Ну, мам! Чого так голосно?! Не дадуть поспати!
Мами також у всіх різні. У Вікиної подруги дитинства Надійки була дуже молода мама, яка вийшла заміж одразу після школи й народила. Була не жовківчанкою, приїхала вчитися до Львівського політехнічного інституту й так і залишилася тут, зустрівши Надійчиного тата. Вона вражала своїми сукнями та взуттям, яскравим макіяжем і, найголовніше, була вільною від роботи на городі. За це її й не любили місцеві жіночки. Але й захоплювались одночасно. А вона так само виховувала й Надю: бути завжди красивою, доглянутою і не перейматися хатніми справами, а вчитися та робити кар’єру, як мама, бо мама була головним інженером на конвеєробудівному заводі у Львові. Надійка нею пишалася й обожнювала її, а коли мамі виповнилося тридцять п’ять, то більше й не прибувало. Щороку Надійка повторювала ту саму цифру. І мама була їй дуже вдячна за таку маленьку жіночу солідарність.