«Мама» — магічне слово з нескінченною кількістю відтінків і глибиною змісту. Вікторія пів життя віддала б зараз, аби лише знати, що мама є. Нехай десь далеко, навіть щоб її зрідка бачити й чути, але знати, що жива, що тут, з тобою, в одній реальності, на одній землі…
Додому Віка їхала мовчки, під глибоким враженням. Мар’янка торохтіла щось своє без упину, але врешті теж замовкла, кинувши кілька разів погляд на подругу.
Вікторія думала. Діти… Що вони відчувають, коли живуть на світі самі? Мабуть, це така ж звична реальність для них, як і для сліпих чи глухих від народження. Світ не розколюється на друзки від того, що тобі немає з ким порадитися, що нікому поскаржитися і поплакатися, коли тобі тяжко. І найголовніше: ніхто тебе не підтримає і не пояснить, у чому помилка й чому так складно, коли все може змінитися. Таким дітям простіше: вони одразу загартовані. А як же ці, які вже знають, що таке справжнє мамине тепло, любов і ніжність? Як їм?! Кажуть, що немовлята в дитячих будинках ніколи не плачуть так, як у пологових. Вони просто вже знають, що до них ніхто не підійде. І це — перший урок жорстокого світу для тієї дитини. І їй потім простіше — так. А ці, бідні, покинуті, як собаки в притулку, їх також колись любили. Також балували, обіймали й пестили, і раділи їм, і цілували. А потім щось зламалося! І біднятко не знає, що! Чим воно завинило перед мамою, цим світом, що відібрав неньку? Воно беззахисне, хворобливо-тривожне, у його серці глибочезна чорна прірва, сингулярність, яка затягує у свій вир усі думки, емоції, надії і сподівання, ніколи їх звідти не випускаючи, ховаючи там усе назавжди. Окрім надії на мамину любов, яку їм обірвали, як у неймовірній кінострічці «Штучний інтелект». Там мама вимушена покинути дитину-робота, бо прокидається її рідна дитина, яка видавалася лікарям невиліковною. І мама змушена відвезти свого синочка-робота до лісових хащів, інакше його буде демонтовано за змагання з живою дитиною за мамину любов. А дитина-робот не розуміє, чому мама так з ним вчинила, і потрапляє в різні життєві прикрощі довжиною у вічність, аж до зникнення роду людського.
Чому жінки відмовляються від своїх дітей? Не роботів, а власних народжених. Чому та дитина має страждати, якщо спочатку її хотіли, народили, а потім щось пішло не так?! Діти не винні, але вони страждають. Не розуміють, що в лікарні, коли захворіють, будуть самі. Мама не сидітиме біля їхнього ліжка. І як попісяти в стограмову баночку для аналізів, їм ніхто не пояснить. Просто дадуть і скажуть, куди йти. І якщо «мама не знайдеться-таки», то їм усе життя казатимуть, куди йти. І вони втратять почуття страху, а з ним — надійності, стабільності близьких стосунків. А зараз вони просто бояться: втратити свій малюнок, який вихователька складає разом з іншими після заняття; не отримати свою половинку смачного йогурту, що в дитбудинку один на двох; залишитися без особистого рушничка, постелі, ліжечка, навіть капців! Бо вони знають, що якщо забрали найголовніше — маму, то й усе інше забрати неважко. І багато з них перетворяться на вовченят без вовчиці, тому що мама — це вовчиця й ангел для своєї дитини одночасно: вона перегризе горлянку кожному, хто на її малюка лиш тявкне, і з безумовною любов’ю буде бавитись і дивитись у наївні дитячі очиська, оберігаючи їх від цілого світу. Ось яку опору втрачають покинуті дітлахи, хоч іще дуже довго вірять, що магічним чином вона все ж віднайдеться. І вдивляються в очі кожної нової жінки, яка опиняється в дитбудинку, чи то, бува, не за ними мама прийшла. З’явилася, щоб забрати їх від цього осоружного, холодного, «загального» світу, де немає затишку й тепла маминих обіймів. І вони обіймають кожну, хто приходить, і пригортаються до кожної! Зі скриками радості стрибають на чужих людей, аби ті впізнали в них своїх і забрали додому — в любов і сім’ю. І чиєсь серце здригається, хоча найчастіше — якщо то вже було заплановано, якщо це було давнє рішення, дитинку забирають. Інші це бачать чи не бачать, а маленьке сердечко щиро вірить, що і його мама забере додому наступного разу. То вже точно його черга! Такі вони, ці немамині діти: з великою і непохитною вірою до певного часу. Поки не стануть дорослими.
Екстракорпоральне запліднення.
Екстракорпоральне запліднення.
Коли мрії стають реальністю
Час швидко спливав у щоденних турботах. Налагоджувалися стосунки із Сергієм. Віка наче заново відкривала його для себе, пригадавши те, що так довго тримало її за зачиненими дверима. Хоч і пригадала, ким він був для неї, але зараз бачила, ким він для неї став. І цей Сергій їй подобався значно більше. Жінка дуже боялася це диво сполохати, бо в душі поселилось якесь світле тепло й тиха радість. Її не рвало на шматки, серцебиття не пришвидшувалося, але виникало щось невловимо близьке й рідне, коли він був поруч. Існувала єдина річ, що її повсякчас засмучувала й гнітила десь у глибині єства, та Віка про це намагалася не думати. Зареклася. Цього вже ніколи не змінити. Головне, що це не турбувало більше Сергія. Вона анічогісінько такого не помічала й намагалася навіть не дозволяти собі вбивчих думок. Усе було добре.