— Ага! Ну, якщо так, то давайте ваші аналізи, ультразвуки, усе, що маєте, і будемо розбиратися з гарантією ваших «людоньків».
Сміх сміхом, але насправді, за оцінкою одного зі спеціалізованих медичних сайтів, його прізвище — серед найвправніших лікарів-гінекологів в Україні. Він про це знає, звісно, це йому лестить, але німба над головою не робить. Так само щоранку їде до себе на роботу, вітається за руку з охороною при в’їзді до лікарні, вигукуючи крізь опущене бокове віконце авто:
— Сьогодні без авралу?!
— А-я, з ним! Усю ніч туди-сюди воротами махав! — бідкається сивочолий дідуган. — І хоч би хто «насерматер» сказав!
— То «насерматер», дякую! — сміючись, ручкається Сергій.
— О, то людина! — задоволено відповідає охоронець і віддає йому по-військовому честь.
Завідувач гінекології відповідає кивком голови і, проїхавши, недалечко паркує свою автівку в тіні поміж кущами бушпану.
У цей час лікарня лише прокидається: порожньо на подвір’ї, на сходовій клітці (він ліфтом принципово не користується) запах вогкості й хлорки. Щойно помили підлогу. Сонце запустило свої ніжні вранішні промінчики на мокру поверхню і витанцьовувало на ній свій сором’язливий танок. Узагалі в гінекології постійно все миють, бо він пильно стежить за гігієною приміщень. «Красуні, підлога слизька, як льодовий каток. Хто прийшов без ковзанів — лежати в ліжку, поки не дозволю вийти!» І жінки покірно сиділи по своїх палатах. Придбав він також кварцові лампи, як і в пологових залах, щоб тут знезаражували повітря. Щоправда, не так часто, та все ж двічі на день.
— Доброго ранку, Світлано Петрівно! Як чергування?
— У раю без змін. Чи як там у тій кінострічці казали?! — тримаючи руки в кишенях коротенького, наче в медсестри, халатика, відповіла лікарка, вийшовши назустріч йому з ординаторської. — «Облівіон» чи «Обміліон», з красунчиком Крузом.
— Зайдеш? Поговоримо?! — запитав Сергій по-начальницьки.
— Із задоволенням, любий, — усміхнулась у відповідь. — Ти сьогодні дуже рано.
— Так, раніше почну — раніше закінчу. Усе гаразд із нашими пацієнтками, кажеш?
— Так, навіть температури ніхто не мав. Спали, як янголятка. От лише із Сущенковою маю деякі питання, але в неї вже пішов двадцять шостий тиждень, тож я її більше не можу тут спостерігати. Відправляю в патологію. Нехай там собі голови морочать.
— А що там у неї?
— «ПеДеПе» підозрюють діагностики.
— Діагностики! А ти що ж? Не дивилася?!
— Я не узедист. До того ж термін у неї який!
— Свєтка! Ти повинна була її обстежити! Вона в тебе завагітніла, ти її вела, то маєш зробити по-людськи все до кінця.
— Я зробила все, любий, до двадцять четвертого тижня. Зараз уже не моя компетенція.
— Гаразд! Я сам подивлюся те її передчасне дозрівання плаценти. Вона в нас?
— А де ж їй бути?! На збереженні. Такі проблеми були із зачаттям.
— Добре. Діагностики в нас часто філософствують забагато, ти ж знаєш.
— Ну, так! От тому й не хочу собі голову морочити. Піде в патологію, вони там краще знають, що робити. Я б на твоєму місці… — Вона підходить упритул до його крісла й намагається сісти на бильце збоку.
— Ти не на моєму місці! Припини.
— Звісно, що ні. Я стільки років, як твій хвіст, при тобі!
— О, знову починається!
— Та що ж починається?! То все продовжується. Я почуваюся обманутою і використаною!
— Хіба я тобі колись щось обіцяв, Світлано?
— Такі стосунки самі собою… Це — як сім’я! І раптом з’являється ця твоя Вікторія, і все різко змінюється!
— Послухай, уже стільки часу минуло, а ти все ніяк не вгамуєшся.
— Ні! Авжеж ні! Я не можу, бо досі тебе люблю.
— О Боже мій! Тільки не починай із самого ранку. Усе! Достатньо. Каву будеш? Я заварю так, як ти любиш.
Він відмахується словами й холодним невдоволеним поглядом.
— Приємно, що хоч це ти пам’ятаєш. О!
— Авжеж! Я все пам’ятаю. Але згадувати не буду, бо не хочу. Усе змінилося.
— Я не вірю! Ми разом були кілька років.
— Тобі з цукром? — Кавоварка в цей час голосно перемелює зерна.
— Я не вживаю цукру, ти це знаєш.
— Так спитав, може, вже їси. А молока додати?
— Ні! Я лише чорну п’ю! Та що ж таке?! — Вона відверто дратується.
— Прошу, твоя кава! — Він ставить перед лікаркою на своєму столі мініатюрну чашечку чорної, як смоль, рідини. — Подай мені, будь ласка, черговий журнал. Я там десь учора поклав історію твоєї Сущенкової.
Світлана Петрівна невдоволено розвертається разом із офісним кріслом, під’їжджає на ньому до шафи з папками й витягає відтам те, про що її просить Сергій.
— Я маю таке враження, що ти мене не слухаєш. — У її голосі відчутні істеричні нотки.