— Не знаю навіть, що тобі сказати, — видихнула сестра на цю новину. — У нашій родині ніколи такого не було. Ніхто ніколи не всиновлював дітей.
— Я знаю, так. Але раніше то не було проблемою в Галичині. До Першої світової й дитячих будинків не існувало.
— Так? Я не знала.
— Я також нещодавно дізналася. Дітей померлих родичів чи когось із обслуги одразу забирали найближчі родини. І виховували їх так само, як і своїх. Чужі діти почувалися повноцінними членами сім’ї.
— Хороший звичай. Чому ж його було забуто?
— А радянська влада прийшла й усе перекроїла. Не одразу, звісно. Спочатку ними ще монахи опікувалися, дуже про це дбав сам Шептицький. Просив піклуватися про кожну дитину, яка залишилася без батька-матері. А от після Другої світової ми отримали притулки й будинки сиріт.
— Я десь чула, що зараз їх переформатовують у будинки сімейного типу. Що то є, я не дуже й розумію…
— Це родини, що мають — або й не мають — своїх дітей, усиновлюють по кілька сиріт і живуть великими сім’ями. Щось таке подібне до довоєнного періоду.
— Зрозуміло. Слухай, а може б, ти краще взяла когось із малих нашої Марічки? — раптом схопилася сестра, згадавши про свою покійну однокласницю. — Ти ж їх знаєш, зробила для них усе можливе й неможливе, стільки грошей стратила…
— Знаю, Улянко! Знаю. Я цікавилася в нашого голови. Він сказав, що тих дітлахів уже придивилася родина з Іспанії. Усе там буде добре. А от я навіть і не думала ніколи про прийомну дитину, розумієш?! А тут як серце обірвалося. І головне, що я ж можу це зробити! Лише от питання до Сергія.
— Не знаю… У нього ніколи дітей не було…
— Була донька, трирічною загинула разом з його дружиною в аварії.
— Ой, мати рідна! Ти ж не казала.
— Та якось не було причини.
— А то важливо, Віко, то дуже важливо. Як він до тої дитини ставився, чи пильнував, чи дбав про неї.
— Усе було добре.
— Ну, якщо ти така певна, роби як знаєш. Але коли тебе цікавить моя думка, то я б на твоєму місці добре поміркувала перед тим, як брати трьох дітей.
— Дякую, сестро.
Наступного ранку, повна самоусвідомлення і щиро переконана у своєму правильному рішенні, Вікторія квапилася до Сергія в лікарню. Бадьоро проскочила через кожну сходинку на четвертий поверх у гінекологію — звикла стрибати так останнім часом, відкривши для себе заново спортивне взуття, — і одразу ж уперлася головою в зачинені двері завідувача. Стала навпроти, спершись на підвіконня, і вирішила чекати. Телефонувати й турбувати — не найкраща ідея, коли ти в нього на роботі.
Попід стіною його очікував загін жіночок із приватними питаннями, кілька з них сиділи в халатиках.
— Скоро обіцяв прийти, але вже годину немає, — повідомила раптом одна літня пані Вікторії. — А черга он там завершується, жіночка біля першого вікна стоїть.
— Дякую! Я не на прийом.
— Усі так кажуть, — усміхнулась іронічно пані. — Але Сергій Дмитрович так і не пропустить. Лише жива черга.
— Дякую, я знаю, — поштиво відповіла Віка.
— Вікусю, люба! — У коридорі з’явилася округла фігура головної медсестри. — Що ж ви тут стоїте?! Він уже скоро буде. Оглядає пацієнтку, потім познімає шви — і все. Ходіть, я вас чаєм з пляцком яблучним пригощу.
Черга майже фізично відчутно зітхає. Вікторія вдячно вітається і йде за Ганною Павлівною. Ця жінка зуміла не тільки прихилити до себе Сергія Дмитровича, а і її. По-материнськи, дуже людяно вміє ставитися до кожної пацієнтки, а Вікторію, здається, просто любить.
— Чого ти стала там, дитино?! — запитує вона, прочиняючи двері до ординаторської, де трохи бедлам і стоїть столик з наїдками та холодильник із сестринської. — Ти ж своя, маєш заходити вільно й свобідно, не питаючи, хто, що й де.
— У вас тут перестановка…
— Так, тимчасово ми з лікарями, бо в сестринській Сергій Дмитрович робить ремонт. І до нас нарешті справа дійшла. Будемо й ми тепер модні, як то кажуть.
— Це добре. Вітаю вас!
— А ти проходь! Сідай тут, а якщо хочеш, то на канапу. Ми столик Світлани Петрівни прибрали — щоб їй добре було. — Раптом чортихається і, переключившись, усміхається до Віки: — Ну, як почуваєшся, розповідай! А я за твоїми квіточками доглядаю. Ставлю в кожну орхідею під час бутонів підживку, купаю раз на тиждень. Юки протираю від пилюки, поливаю, коли згадаю… Усе, як ти й казала, усе роблю. У нас тепер найкрасивіше відділення.
Вікторія слухає це з величезним задоволенням, адже озеленила відділення лише з власного бажання. Але її холодить згадка про «язикату Хвеську», вона раптом уся внутрішньо стискається і завмирає…
— А що зі Світланою?
— Звільнили за службову недбалість. Та й добре! Нам усім без неї легше. Про таких знаєш, як кажуть: «Аж трясеться заміж, та ніхто не сватає». На всіх нежонатих лікарях грушею висла.