І життя потихеньку почало налагоджуватися. Але повсякчас так і кортіло знову заглянути в той паралельний світ яскравих барв чужого балу. Та Вікторія навчилася не думати про можливість відновлення своїх сторінок, постійно осмикуючи себе від тих згадок. Основним тоді було — відновити себе для світу, для нормального життя, спрямувавши його в потрібному, правильному руслі. Вона достеменно не знала й вагалася. Хапалася за всі пропозиції та можливості. Приходила додому втомлена й заповнена думками за день настільки, що геть не згадувала про ще якісь там інтернети. Відчула розпач і біль зрадженої жінки, хоча думала, що вже давно про це забула.
Потім раптово зрозуміла, що перестрибнула кілька років і побачила себе радісною і щасливою на квіткових полях за Жовквою. Поруч стояла сестра Улянка, також усміхнена й задоволена врожаєм гладіолусів, що, як кольорові шаблі, стирчали із землі. Жінки переглядали записи в блокноті, порівнювали різні сорти квітів, щільність розсади та особливий аромат ледь розпущених пуп’янків. Поміж грядками йде Назар — красивий, високий, майже дорослий син. Дуже схожий на колишнього чоловіка. Вікторія відчуває неймовірно приємне тепло перебування поруч із сестрою, родинну підтримку й затишок, захоплення спільною справою, якою вони горять обоє.
І знову стрибок у часі. Вікторія на вечірці чи то чиїхось уродинах. Старий будинок та вишуканий інтер’єр. Жінка не сама, тут багато людей, схоже, лікарів, яких вона знає, і ті кличуть її на ім’я. Усі танцюють, розважаються. Багато напоїв і наїдків на столі. Вона чує телефонний дзвінок і виходить із гамірної кімнати. Вмикається відеозв’язок з незнайомого номера, але на екрані лише якісь руки-ноги, хтось щось шепоче… Вікторія відчуває хвилювання, жахливе серцебиття, усе враз темніє перед нею, і вона, як крізь сон, чує десь поруч пікання пульсоксиметра. Неймовірно настирне й різке біле світло тисне на очі звідусіль.
Повернення
Сергій стояв перед велетенським склом між відділенням інтенсивної терапії та лікарняним коридором. За час перебування в клініці Ґьорліца — а минуло лише якихось пів доби — він перезнайомився з усім медперсоналом і налагодив контакти із завідувачем відділення гінекології. Як колега з колегою, вони обговорили Вікторіїну історію і наслідки. Старший хірург із усією толерантністю та переконливістю пояснював безвихідь ситуації, у яку потрапила жінка. І Сергій усе це намагався сприймати спокійно. Та серце було затисненим обценьками невимовного жалю і смутку.
Вікторія ще перебувала під дією наркозу в солодкому забутті. Чоловік дивився на неї, і його серце рвалося на клапті. Думки були болючими й складними: не зумів утримати — винен, не переконав — винен, знав, що може статися, і не наполіг — винен. Не знайшов у собі сили просто поставити ультиматум — винен. Його душили всі ці зізнання і той, другий, добре знайомий внутрішній ментор, який наче й не заважає тобі, дорослому досвідченому чоловікові, але в кризові моменти вміє загострити всі внутрішні леза й напнути всі струни. Сергій нервово стискав кулаки й ковтав слину, у його скронях помітно пульсував ритм стривоженого серця. Закумулював усі свої сили після складної дороги й пошуку Вікторії. Залишалося тільки дочекатися її лікаря з командою, що прийняла у відділення всіх постраждалих в автокатастрофі на автобані Дрезден — Краків.