Вікторія поволі розтулила повіки й одразу ж зімкнула їх. Яскраве світло болісно вразило очі. Було схоже на лікарняну палату. «О Боже! Що я тут роблю?!», «Хіба в мене щось болить?!», «Що це за лікарня? Де я, га? Що сталося?» — питання роїлися в голові, наче бджоли у вулику… Вікторія силкувалася щось пригадати, але наткнулася на сіру зяючу бетонну стіну, яка заступила всі спогади й не піддавалася її натискам. Пім-пім-пім — ритмічно співав її пульсоксиметр. Звіддаля коридором до неї наближалося кілька лікарів. Один з них усміхався. Певно, її лікуючий, одразу подумала вона. Але першим підійшов інший, худий і високий, з пронизливим поглядом холодної блакиті, і щось запитав її, здалося, німецькою.
— Як ви почуваєтеся? Чи все гаразд?! — переклав той, що всміхався.
Як може бути все добре, коли вона тут?! Безглуздя якесь! Але жінка відчула, що кволо всміхнулася.
— Мені нічого не болить. Але я нічого не пам’ятаю! Не розумію, що сталося.
Враз усміхнений мужчина стривожено глянув на того, хто ставив питання, і швидко заговорив їхньою мовою. Вікторія таки переконалася, що то німецька, бо сумнівалася, чи не голландська.
Лікарі в зеленавій уніформі заговорили поміж собою жвавіше, захитали головами — очевидно, радилися. Недовго, але зосереджено й дуже серйозно розглядали її карту, що виявилася запхнутою в якусь кишеню на передній стінці ліжка. Найбільше ставив запитань перекладач, той, що говорив українською, хоча з вигляду був також схожим на лікаря. Лише халат мав іншого кольору — білого. Він постійно кидав засмучені погляди на Вікторію. Раптом головний їй усміхнувся, щось сказав і попрощався. Усі вийшли, окрім перекладача. Той підійшов зовсім близько, узяв її руку у свою, поцілував у голову, чим неабияк збентежив.
— Віко, люба, а що ти пам’ятаєш? — Несподіваним зверненням на «ти» перекладач одразу її спантеличив.
— Нічого, — невпевнено відповіла вона, сподіваючись у процесі розмови зрозуміти причини такої фамільярності.
Його поважна статура привертала до себе, погляд зачіпав своєю глибиною і стривоженою таємничістю, красива й щира усмішка примушувала також усміхатися. Але зараз він був стурбований, запитання ставив швидко, одне за одним, наче намагався за щось зачепитися.
— Гаразд, тоді почнемо з найпростішого. — Він зробив паузу. — Ти мене пам’ятаєш?
Вікторія намагалася заперечливо хитнути головою, але болісно скривила обличчя. Усе ж таки струс!
— Погано. А що останнє ти пам’ятаєш, які події?
До госпіталізації вона все чітко й добре зберігала в пам’яті: як поверталася автобусом назад додому в страшну негоду і як від сильного удару він спершу з’їхав з дороги, а тоді почав перевертатися. Почулися крики та переляканий вереск, усе падало з полиць додолу, а далі — провал. До того вона була в Нідерландах на флористичних курсах. У неї кілька гектарів квітників та дві невеличкі крамниці. Син вчиться в Польщі… А, так, вона ще дорогою назад хотіла побачитися з ним у Кракові, але водії сказали, що це неможливо, бо їдуть транзитом до України. Та все вона чудово пам’ятає! Лише чомусь не його! Хто це, у біса, такий?! Хоча єдине, що її турбувало найбільше, — чи довго вона тут пробуде й чому. І все!
— Що зі мною сталося?! — невпевнено запитала Віка.
Сергій, котрий мав звичку завжди говорити всю правду, а не так, як у нас люблять — порційно подавати інформацію пацієнтові, а то й приховувати справжній стан речей, — раптом замислився й несподівано для себе промовив:
— З тобою вже все добре. Завтра ми поїдемо додому.
— Разом? — здивовано вирячила очі Вікторія. — Вибачте, але я не можу, я не поїду з вами, поки не зрозумію, хто ви.
— Логічно. Я твій… — Він хотів сказати чоловік, але ж вони не були одружені. — Чоловік, дитину якого ти вчора втратила.
— Дитину?! — Віка ошелешено вибалушила очі на Сергія. — Я була вагітною?
«Дурня якась!» — подумала про себе.
— Дивно, що ти цього не пам’ятаєш, — зовсім засмутився чоловік. — Найкраще буде зателефонувати твоєму синові й попросити його сюди приїхати. Ось, глянь, його польський номер є в моєму телефоні.
І він натиснув набір.
Вагітність?! Яка вагітність, що за фарс?! До того ж цей різкий, швидкий і настирний незнайомець, що називав себе її чоловіком. Свого «екса» вона добре пам’ятала. А цього — ну хоч убий! Усе скидалося на якийсь невдалий жарт. Їй здавалося, що вона в якомусь тупому кіно.
— Привіт, Назік! — по-свояцьки привітався незнайомець. — З мамою вже все добре! Ми на кордоні між Польщею та Німеччиною. Що було? Розповім! Так, пізніше. Тобі немає потреби сюди їхати. Ні, краще ми самі до тебе заїдемо дорогою додому. Бо бач… у мами, на жаль, часткова втрата пам’яті, і це дуже неприємно. Розумієш, вона не пригадує, хто я в її «судьбі», — удавано пожартував і всміхнувся у трубку Сергій. — Ні-ні, в іншому все добре. Уже добре. — Він зміряв її поглядом. — Ага, так! Даю!