Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча. То був лютні гриф.
А ту, що чекає, що ймення мої
на грифелі пише в стотисячний раз,
крилом захисти. І замовклу її
у землю сховай від облуд і образ.
Чому ж не летиш? На вологім піску
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
І п'єш з мене довгу предвічну ріку
ти, схожий на крука. Ти майже крук.
5. ГАСПИД, АБО Ж ДІДЬКО
Зійшла комета, Господи прости!
Мов гурт убивць повзе повз нас етапом.
Розпущені убори і хвости,
запахло спиртом, сіркою і цапом.
Він – той, що креше рогом до камінь,
і всюди починається розпуста.
І входять назавжди в солодку тінь
дівчата, смарагдові, мов капуста.
І б'ється в бубон вогке копито̀,
і замовляння світяться крізь писок
під шапкою нічного шапіто,
де акробати труться об клярисок,
де криють юнок вижовклі діди...
Це тіло, цю сполохану клепсидру
рятуй мені. Я ждав її завжди,
я сам її з вертепів ночі видру
і сам її пораню. В кожну п'ядь
ввійду, вповзу в ці брами, що розкрились...
І ярмаркові діти прилетять
з пекучими надрізами для крилець.
ЛИПНЕВІ НАЧЕРКИ ПОДОРОЖНЬОГО
Нотатки мандрівного спудея Інокентія Сильвестра Коцького
(Темниці)
Липи в час доцвітання стоять золоті,
безгомінні.
«Було тут кілька темниць», – сказав
Неборак. О відлуння колишніх льохів
з назвами, як у дівчат чи винарень –
«Доротка», «Під ангелом» і та найлютіша –
«Татарня», де очі вмирали найперше,
і світло ховалось під пахви,
в роти без'язикі!
Ця тиша тепер ні до чого. Це навіть не
меморіал. І не річку загнано в труби.
Хоч кожен з нас міг би сказати:
«Липи в час доцвітання – гаснучі зорі.
Повні трамваї дівчат».
(Річка)
Зійшовши до річки, ми воду
торкнули руками.
У липні так любимо тіло води,
що втікає між пальців.
Сто млинів було там, сто млинових
коліс і зелені застояні плеса,
де риба ловилася в руки.
Очерет, наче царства, держави з латаття –
усе було річка.
Теплі схови в піску
залишалися наші й не наші,
хололи до ранку.
Скільки нас не збулось,
переходячи міст понад Полтвою,
скільки
перейшло через міст і назавше
пропало в гущавині правого берега?..
(Цвяхарня)
Хтось сказав: «Ми не ті.
Ми присутні в тунелях і вікнах,
але нам не дійти до старої цвяхарні
за рогом».
Зостається сідати на сходах,
співати.
Може так подолаємо стіни, припнемо
голоси до камінних цурпалків
і витремо очі?
Може так почувають нас ті,
що чекають за рогом?
Зостається шукати себе,
і останній сірник, що в найдальшій
кишені,
колючий, як цвях.
(Пиво)
Ми терпляче прожили годину
липневої спеки.
Мотоцикли минулих епох і старі арбалети
лишились позаду.
Золота незасвічена Роза. Й сімсот
неспокійних та спраглих атлетів
з пересохлими вусами й нервами.
Море, рятуй нас! Купання
для гострих твердих борлаків
чоловіцтва в загарбаній вежі.
О як ми слухняно чекали!
Кожен ковток є причастям.
Рани від стріл проступають
під сорочками.
(Дух)