Про гризоту вам заграю, про утому;
десь любов моя пропала серед Ринку,
між перекупками, три століття тому...
Може, знову кокетує з різниками,
що, ножі об фартухи повитиравши,
височіють, наче брили, над лотками,
мружать очі, мов коти, на неї завше?
Може, спритний зеленяр за стиглі вишні
рве із неї грішну ягоду цілунку?
Чи хитрун-купець в єдваби пишні
окрутив мою зрадливу юнку?
Ах, на Ринку – всі спокуси світу...
там таке побачиш – не насниться!
Може, мою діву чисту й світлу
заманили в Чорну Кам'яницю?
Чи й сама вона закам'яніла,
і тепер стоїть собі – Діана!
І ночами шле камінні стріли
в мої вікна, втрачена й незнана.
Тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
тра-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
тра-ля-ля, леле, дана-дана!..
***
Як ми ходимо обоє
нетрями старого дому!..
Гобелени і гобої
славлять пару невідому,
ніби бачать
нашу змову:
кожен дотик –
теплий спалах.
І тоді ми знову (й знову)
переходимо
в дзеркалах.
На годиннику з гербами,
як завжди, година друга,
і крадеться вслід за нами
може, туга, може, фуга...
Повз портрети
і портшези
з нами йде
луна від кроків.
Ми кудись надовго щезли
(двісті років?
Триста років?).
І, коли вже стане темно,
з неопалених покоїв
(я, здається, вівся чемно,
я нічого не накоїв),
у жаркі вогні неонні
повертаємось
навіки.
Я несу тебе в долоні,
і життя таке велике...
(Між землею і небом ходили поет і блудниця, був на ньому позичений фрак, а на ній – реп'яхата спідниця... )
***
Братове, до вогню мене прийміть,
подайте хліба чесний почастунок –
я йду давно, а клич нічних вістунок
мертвить і воскрешає водномить.
Я виміняв на вітер срібло й мідь,
я став недоторканний, мов цілунок.
Утома – на плечі моєму клунок,
і ви мене, братове, обійміть!..
Я не навчу вас жити на землі,
збирати мед і стригти череду,
додаючи рублі та мозолі.
По гострім путівцю, мов по мечу,
до ваших жител радісно прийду
і невблаганну зірку засвічу...
***
Він дуже полюбляв старе каміння,
розбитих веж і мурів кольори
і зелень, що доцільно, мов проміння,
все пнеться крізь каміння догори.
Тому збирав колекцію із вражень
від замків, підземель, монастирів,
уламків, сходів, келій та дворів
і слухав, що каміння врешті скаже...
Але воно мовчало, і тоді
він схлипував, кривив нервовим ротом
і сльози розсипав по бороді.
В ту мить він був блаженним ідіотом,
що камінь клав на розі всіх надій,
сорочку і чоло заливши потом.
(Ті роки даленіють, ніби притчі,
та хто солодші спогади нам витче?.. )
***
Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому, –
всі радощі світу злетіли до ніг.
Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином – на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.
І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.
(Ті роки віддаляються помалу...