Вони зійшли в підземну хлань, немовби в інше місто, –
їх не любили на землі й забули серед хмар.
Ішов попереду трубач.
Він дув натхненно й чисто –
так, ніби не трубу тримав, а золотий ліхтар.
Коли ж посмертні очі в них зітліли, мов одежа,
вони злягли на дно камінь – плече коло плеча,
лиш не вгавав, як джерело, і виростав, як вежа,
таємний і хрипкий сигнал – відозва трубача.
(що було те кануло нині площа світла
і бабуся ратуша знов собі розквітла).
2. ДИДАКТИЧНА ВИСТАВА В ТЕАТРІ БОГУСЛАВСЬКОГО
Панове публіка, для трепету і млості,
для гостроти і свіжості в серцях
репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях,
як по мостах. Вони лежать під нами,
тверді, мов підмурівки у домах, –
ростуть униз невидними вогнями.
Пройміться світлом ницих костомах...
Розкішно вам у ложі, мов на лоні,
на галереях – тупіт і аншлаг,
ви так бурхливо плещете в долоні,
немовби винні в смерті бідолах...
Панове, цить!
(Стікає воском люстра... )
Мерці мерцями, їм не в голові.
А ми – мов лишаї на тілі людства –
голодні, геніальні і живі.
Тож порятуйте нас і лорнетуйте
худу й безкровну шкіру галатей.
Подайте хліба, рани побинтуйте –
панове, всі ми схожі на людей,
зігравши королів і принців крові,
у вицвілих плащах, мов у мішках,
підем у тьму – в мансарди вечорові –
і спати полягаєм на дошках...
(зал тамує свій жаль його спрага і чаша рахманна видихає завзято парфуми нудьгу й нафталін музо панно стара ти всього лиш ошука й омана владарює в тобі антураж позолочений хрін)
3. НАШІПТУВАННЯ З ВІКІВ
Мій цісарю, хвала тобі – яка щаслива нація,
що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.
Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,
остроги в тебе срібляні. Ти дивишся з гори.
А дим ракетниць очі їсть – яке палке
зворушення!
У церемоніймейстера з напруги карк упрів.
Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите
рушення,
І сльози капають на брук з гицлів та шандарів.
(Наш загумінок став як сад. Петардами і
бомбами
обстріляно небесне дно для більшої краси.
Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,
повії прали негліже і пудрили носи).
Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо –
цісарська доля – наче сфінкс, і що вона
пошле? –
чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєво,
тож веселися, Йосифе, ти ще дитя мале!
Ще маєш білого коня і капелюха з перами,
твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,
таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,
і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреші?..
(досі в мурі зяє рана від тарана
там квітує пагіляччя кольорове
ще й з герба фамільна папороть як фана
смарагдова короговка для корови)
– Це дуже повчальна історія, Мартофляче, – поцінував Хомський, – але я волів би трохи більше почути про ту забаву, котра тут незадовго відбудеться. Що ви можете нам розповісти, юний ангеле?
Білинкевич аж зашарівся від такого звертання, проте, розуміючи, що має до діла з богемою, мобілізувався й пояснив:
– Свято Воскресаючого Духа... ху. Духу.
ФАВСТОВЕ СВЯТО
1
Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва –
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.
Крила не тут, але спогад крила
на ніч прип'яв до стола –
мить, наче рибу, ловиш багром
і повертаєш в огром.
Тільки тепер вона має печать
віщих прозрінь і зачать.