Отже, кожне літературне покоління має у своєму розпорядженні класику як статичний стан мови і теперішню всепроникну відмінну і мінливу мовну стихію з усіма стилістичними рівнями (і з їх відсутністю), сленгом, суржиком і т. д. і т. п.– як динамічний її стан. Завдання кожного літературного покоління – відчути ці стани і примирити їх. Якщо це вдається – з'являється нова класика. Якщо ж ні – покоління стає або епігонським, абож експериментальним. Іншими словами – завдання формування літературної мови завжди залишається актуальним, у кожному разі, для поезії. Абсолютний слух на традицію і на теперішній стан мови – необхідна і основна умова для кожного справжнього нового поетичного покоління. Є постаті в літературі, які не належать Тому чи іншому поколінню, хоча за віком могли б належати. Це наслідок відсутності «абсолютного слуху» – людина працює на інерційному маховику або традиції, абож коньюнктури «теперішнього стану мови». Візьму на себе сміливість твердити, що таких літераторів – переважна більшість, але це не означає, що вони непотрібні. Коли літературний процес твориться за своїми, а не за чужими законами, ця «переважна більшість», можливо, навіть і стимулює з'яву нової класики. На Україні, на жаль, маємо справу з винятками, а не з правилом, бо земний полюс абсурдності на довгий час затримався саме над нашою благословенною землею, і стрілки всіх компасів і годинників у нас були малопридатними.
Отже, не вдаючись до уже відомих історикокультурних екскурсів, можна стверджувати, що нині ось уже вкотре ми виходимо з царства абсурду і хочемо рухатися до природних форм життя (в нашому випадку – природних форм творення національної культури).
Чи такий стан речей відсуває мову як першозавдання поета на якийсь інший плян? – Ні. Хоча подібна думка часто традиційно «по-українськи» поширюється, тобто – нині потрібніші вірші про збереження української мови і т. д., ніж вірші, написані гарною і новою поетичною мовою про все інше чи невідомо про що. Я ж думаю, що вірші про екологію мови – це одна з багатьох повноправних тем поезії, але той, хто їх пише, повинен крім «абсолютного слуху» і почуття моральної відповідальності володіти і всім світом поезії, щоб його слово було не порожнім звуком.
Це банальна істина, але ми про неї часто забуваємо, і це відбувається не лише тому, що поезія переносить слово з комунікативної сфери в естетичну, тобто – на рівні лексичному. Поезія фіксує слово завдяки своїй першій і головній ознаці – ритмічності. Але ми забуваємо і про те, що ритм – це не лише п'ятистоповий ямб, і не лише чергування рядків з чоловічими і жіночими римами у катрені, і не лише силабо-тонічна система віршування, і не лише ритмізований чи спрозований верлібр, – а все це і все ще невідкрите і невикористане разом узяте. Тільки тоді слово міцно фіксується, вступає в багатогранні зв'язки з іншими словами, виявляє свою поліфонічність… – стає міцним матеріялом для мурування нових класичних веж. Не дивно, що антична література творилася в могутніх державних структурах, адже поезія в ті часи володіла багатим арсеналом фіксувати слова, завдяки цьому творилася міцна літературна основа мови, і (я переконаний, що це речі взаємопов'язані) міцнів державний устрій. Держава – це устрій, упорядкування, порядок, зафіксованість. Поезія (класична, в кожному разі) – те саме. Але я – за упорядкування багатства, а не за диктат бідності.
Що ж ми маємо у плані зафіксованості слова у нашій теперішній українській поезії? За невеликим винятком – бідність. Одноманітність і поверховість силабо-тоніки. Закам'янілість трофіки – катрени, катрени, катрени, а переважно – нудний суцільний ритмізований текст. Древній «книжний» синтаксис, глухота до нових довколишніх ритмів, одноманітне повторення відомих. Самоповторення. Поети не розуміють, що самоповторюючись, вони самі себе баналізують. Дивовижні табу навіть на рівні лексики. Не кажу вже про тематику. (Стверджую, що слово «панк» освоїлося українською поезією лише через десятиліття після виникнення панкмоди і поширення її на Україні. Для Шевченка, наприклад, не було проблемою вживати чи не вживати такі новітні в його часи слова як, скажімо, «слов'янофіл»).
Краща частина нашої поезії тримається традиції, вважаючи, напевно, що це єдиний вірний спосіб зберегти те, що ще залишилося. Але якщо перегинати і тут палицю, то такий стан може перетворитися в спосіб відправити українську літературу разом з її прекрасною традицією в архів.