Додаток № 2. ШАБЛЕКОВТАЧ
ВЕЧІРКА З МОНСТРАМИ
Вони стояли перед невимовно старим будинком, який чимось нагадував мініатюрну фортецю, і, якби Юрко трохи краще знав Чортопіль, то він здогадався би, що то – знаменита Вілла з Грифонами, до якої щодня приводять юрми туристів. Але Юрко цього не знав і тому сміливо постукав у двері.
Їм відчинив слуга в лівреї з позументом і з настільки тупим виразом на обличчі, що відразу хотілося заїхати йому поміж брови. Це бажання посилювалося для Немирича ще й тим, що зовні слуга дуже нагадував йому якогось надзвичайно відповідального працівника, тільки от кого саме, зорієнтуватися не міг. Слуга повів їх нагору дерев'яними сходами, попередньо прийнявши від доктора відеокамеру і поклавши її в якусь нішу. Сходи, та й весь будинок освітлювалися лише свічками, яких була неймовірна безліч. Згори долинала якась солодка музика на тлі негучних і люб'язних розмов.
Між першим і другим поверхами був майданчик, на який виходили непробивного вигляду двері з лев'ячою мордякою замість ручки. Слуга натиснув на бульку левового носа, і двері прочинилися.
– Пане Немирич, – звернувся доктор. – Прошу зайти до гардеробної і вибрати для себе відповідне убрання. Ви маєте вигляд недостатньо прийнятний для гостини. Я зачекаю тут.
Юрко зайшов до кімнати з шафами і дзеркалами, сподіваючись цілком доречного в такій ситуації ножа у спину, але все закінчилося добре. В шафах було повно чоловічого одягу, ретельно розподіленого по вішаках, щоправда, зовсім однакового: чорний фрак і чорні штани, камізелька, біла сорочка, метелик, унизу під кожним вішаком – гостроносі лаковані мешти, Різнилися ці речі тільки розмірами. Юрко почав квапливо переодягатися, озираючись на прочинені двері і дзеркало поряд із ними, в якому бачив себе в самих лише трусах і від того здавався собі ще беззахиснішим. Але піднайти відповідне вбрання виявилося не так легко. Якщо пасував фрак, то не годилися штани або тріщала по швах сорочка чи навпаки. Час минав, і Юрко перебрав уже, здавалося, половину гардеробу, а так і не знайшов відповідної собі вдяганки. Він починав нервувати і вже придивлявся, чи немає в цій кімнатчині якого-небудь вікна, аби через нього дати драла, розв'язавши таким чином цю дурнувату проблему, але тут зауважив на одному з вішаків комплект з невеличким, пришпиленим аграфкою до вилоги фрака, папірцем, на якому прочитав: «Для пана Ю. Немирича». Одяг виявився як на нього шитий, навіть знайдені під вішаком «лакерки» ніде не тиснули, і ще за кілька хвилин Юрко побачив себе з різних боків у дзеркалах таким, як не бачив ще ніколи, відколи народився.
– Ви одягалися трохи задовго, – З легким докором сказав Попель. – Я мусив відпустити слугу. Він дуже змучився сьогодні. Хай собі трохи відпочине.
– Він тут постійно працює? – спитав Юрко, як тільки вони знову ступили на сходи і рушили догори.
– Взагалі ні. Він є перший секретар райкому. Але ми його попросили, – прояснив ситуацію доктор.
На другому поверсі двері виявилися значно масивнішими і вищими, але діло спрощувалося тим, що вони були відчинені навстіж, і Немирич, супроводжуваний доктором, переступив поріг величезного, залитого свічковим палахкотінням покою. Тут і там покоєм походжали бездоганно виховані чоловіки й жінки у вечірніх строях. Безшелесні слуги, одягнені так само, як і той перший, у лівреї з позументами, ненав'язливо розносили шампанське та оранжаду на позолочених округлих тацях. У далині покою Немирич побачив квартет музикантів у довгополих каптанах і мудрованих перуках, котрий з невеличкого подіуму виконував щемку сонату для віоли да ґамба, віоли д'амур, флейти і чембало.