– Скарлатті, – упізнав мелодію Немирич.
– Кореллі, – виправив його доктор Попель. – Але менше з тим.
– Чудовий рівень, – поцінував Юрко. – Певно, лауреати якогось фестивалю?
– Та ні, це місцеві хлопці, – знову розчарував його Попель. – Я мушу познайомити вас з деким із присутніх.
Юрко досить незграбно підхопив келих шампанського з проношуваної повз них таці, трохи розхлюпавши при цьому.
– Осторожнее, – сказав слуга, змірявши його недобрим поглядом. – Лезут тут всякие...
І рушив далі.
Вони підійшли до невеличкого гурту панів і пань, які про щось увічливо варнякали між собою.
– Прошу познайомитися, – вклонився ледь помітно Попель. – То є пан Немирич, славний поет. – І вважаючи свою місію виконаною, відійшов, знову легко вклонившись.
– О, як приємно! – втішився лисуватий пан з моноклем. – Професор гімназії Гараздецький, – відрекомендувався він.
«Певно, директор тутешньої восьмирічки», – вирішив для себе Немирич і, переклавши келих з правої руки в ліву, поцілував долоньку молодій дамі, яка при цьому назвалася:
– Амальтея Гараздецька, – і показала дещо заячі передні зубки.
Огрядна матрона з діамантовим кольє на мармуровій шиї також фальшиво посміхнулася і сказала, що вона – Хлітемнестра Гараздецька, голова Союзу жіночої долі.
– Граф дель Кампо, авіатор.
– Юрко, – потис йому руку Немирич.
– Я читав деякі ваші вірші, пане Немирич, – повідомив Юркові Гараздецький. – Вони мені сподобалися. В них є багато простору і патріотизму.
Я думаю, що ви – визначний талант.
– Тільки не захоплюйтеся надміру тим декадансом, – застерегла пані Клітемнестра. – Наш нещасний нарід потребує мужнього визвольного слова, а не якоїсь безсенсовної забавки. Наше жіноцтво дуже чекає від вас правдивих поем про свою тяжку долю:
– Ну, мамусю, не будь такою вимогливою, – знову сяйнула зубками панна Амальтея. – Прецінь пан Немирич ще дуже молодий… А ви що скажете, граф?
– Поезія мене цікавить найменше, – заявив дель Кампо.
– О, невже там, у небесах, вам не приходять на думку якісь божественні рядки? – звела брови Амальтея.
– Коли я, як ви кажете, в небесах, мені на думку приходить лишень, чи досить бензини і який напрям вітру, – блиснув чорними очима дель Кампо.
Юрко не втримався і ледь помітно відригнув після шампанського, але всі зауважили.
«Зараз хтось із них викличе мене на дуель», – подумав він, проте всі вдали, що не зауважили нічого, і все обійшлося.
– Жан-Батіст Люллі. Гавот, – оголосив один з музикантів, і знову забриніла музика.
– А ви, пане поет, були минулого тижня на вечірці в Лянцкоронських? – поцікавилася Амальтея. – Здається, я вас там бачила.
– Минулого тижня мене виселяли з гуртожитку, – відповів Немирич.
– То ви не були на вечірці в Лянцкоронських? – допитувалася Амальтея.
– Я, здається, ясно сказав, – розвіяв її сумніви Юрко.
– Шкода, – зітхнула Амальтея. – Вдалася дуже пристойна вечірка. То це не ви деклямували там Рілького?
– Рілького? – перепитав Немирич. – Ні, не я. Я
знаю напам'ять тільки Гайного. І Холодного.
– Шкода, – знову зітхнула Амальтея. – Там був один поет, котрий деклямував Рілького.
– То був не я, – сказав Немирич.
– Тепер я вже бачу, що то були не ви, але перше я думала, що то ви деклямували Рілького.
– Ні, то був не я, бо Рілького я напам'ять не знаю.
– Так, очевидно, попросту ви дуже подібний до того поета, котрий там був.
– Скорше всього, бо я не міг там бути.
Граф, якому, відчувалося, все більше не подобається цей змістовний діалог і який, здається, був цілком небайдужий до принад панни Амальтеї, знову блиснув чорними очима і сухо спитав:
– Добре, поезія – це так собі. А який ваш головний фах, пане Немирич?
– Я – не Ненемирич, я – Немирич, – вдовольнив його цікавість Юрко.
Амальтея дзвінко засміялася і навіть заплескала у долоньки. Дель Кампо відверто спохмурнів.
– Перепрошую, мені треба до кльозету, – різко заявив він і відійшов.
– Бідний Міхал Сціпіо, – похитала головою пані Клітемнестра. – Здається, він шалено залюблений, – і вона грайливо подивилася на доньку, а потім на чоловіка.
– Гм, гм, – поправив на собі монокль пан Гараздецький.
– Мамусю, він такий прозаїчний, – зітхнула Амальтея і, дотягнувшись до Юркового вуха, шепнула: – Візьміть мене під ручку і пройдемося.
Вони попливли салоном саме в ту мить, коли музикант на подіумі оголосив:
– Христофор Віллібальд фон Глюк. Арія Орфея з опери «Орфей та Еврідіка».
Потекла солодка флейта, і Юрко, ведучи під руку Амальтею, ненароком наступив на ногу якомусь рудявому молодикові, котрий саме щось підраховував олівцем на манжеті.
– Натан Гозендуфт, шкіри і кості, – назвався молодик і подав Юркові свою візитку. На візитці було написане те саме, що він уже сказав, тільки по-німецьки й готичними літерами.
Немирич сховав візитку до кишені і принагідно заглянув у досить приємне для ока декольте Амальтеї.
– Тут десь є вільна кімната? – поцікавився він.
Але панна тільки засміялася і накивала на нього пальчиком.
– Хочете, я розповім вам, хто тут нині зібрався? – спитала вона з заячою люб'язністю.
– Мені це взагалі до одного місця, але кажіть, – погодився знехотя Юрко. І кожне наступне повідомлення панни Амальтеї зустрічав скептично-недовірливим «що ти не кажеш?» або не менш іронічним «ні фіга собі».
– З паном Гозендуфтом ви щойно запізналися, – почала Амальтея. – Тепер прошу звернути увагу на осіб, котрі саме розглядають акваріюм зліва від нас, там, під стіною, де бегонії, філодендрони й інші кімнатні ростини. Той ставний пан з великим черевом є командант цісарсько-королівської поліції фон Зайонц.
Досить прикрий тип і великий шахрай, коли йдеться про карти. Пані, яка так віддано зазирає йому в очі і яку він час від часу десь там пощипує, думаючи, ніби того ніхто не бачить, теперішня його коханка Леокадія Фогель. Під ручку її тримає пан адвокат Імре Фогель, її чоловік і великий блазень. А той незугарний, подібний до страхопуда, кістлявий старушок, котрий, вимахуючи руками, читає решті товариства лектуру про акваріюмних рибок, – професор природничих наук тутешньої гімназії Маврикій Пулярка.