Як ти мене допекла і дістала...
Добропорядна матір сімейства,
Ти й усміхаючись не усміхнешся.
Мовиш манірно, чадиш непомірно.
Як я терплю тебе – це неймовірно.
Хвойдо русява у світлому плащику,
Светрик під горло застебнеш на защіпку.
Вірш цей мережу. Душу морожу.
Я вже без тебе жити не зможу.
***
Ще один день в цьому світі прожито без тебе –
Тихо, спокійно, без коливання основ.
Мов коліщатка дуже складної системи,
Ми, розійшовшись, ніяк не зійдемося знов.
Крутиться пас і вали обертаються плавно.
Тут недоречні печаль, чи смуток, чи гнів.
Ще один день на минуле вже переплавлено
У механізмі по переплавленню днів.
Ще один день затвердіє в підставленій формі –
Згусток не наших з тобою спіткань і розмов, –
Стане підписаний в шафці лабораторній:
«День, у який вони не зустрілися знов».
Час, мов алхімік, працює таємно, без свідків.
Все ж я над ним усміхнутися може, коли
Згадую кілька від нього прихованих злитків –
Днів, у які ми все-таки разом були...
***
У Києва – твоє обличчя
З зеленкуватими очима.
Ти не близька, бо ти – найближча,
Ти – наслідок, а не причина.
Ти – результат, ти – збіг обставин
В цій осені, в житті моєму.
В який сюжет тебе не вставиш:
В новелу, в п'єсу чи поему,
Ти проростаєш над сюжетом,
Його, мов плівку, проявляєш,
Коли ти ледь помітним жестом
Своє волосся поправляєш.
І проступає кадр на плівці,
(Немов віконницю відчинено):
Ось ми спускаємося в ліфті
І зустрічаємось очима.
***
Хороша моя! Про кохання й надалі – ні слова.
Хай інший тобі висипає жарини освідчення свого
За комір, за пазуху чи під спідницю –
Мені без різниці.
Ми в іншому вимірі. Але й між нас розростається відстань.
Кінгстони відкриті – і вгору возноситься пристань,
І чорна холодна вода зусібіч заливає.
Хто з нас відпливає?
Здається, що я. Не втрачаючи з виду твого силуету,
Затримаюсь ще на містку, запалю сигарету,
Зустрінусь очима з тобою, русалко русявоголова.
Ти чуєш, – ні слова.
Лиш мовчки постій наді мною якісь ці короткі хвилини,
Бо я вже потроху спускаюсь в нутро субмарини,
І люк за собою задраю, і хвилі його перескочать.
Побудь ще хоч трохи в моїх перископах!
МІЙ ХРЕСТ
Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер, а я сам, знову.
Оце мій хрест, зніміть його з мене.
Оце мій хрест, зніміть мене з нього.
Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
Оце, кажу, такі мої дрова.
Ти розпали мені вогню з нього.
Вона сказала: «В мене є фрески.
У мене храми є, на них – шпилі.
Якби маленький, золотий хрестик.
Якби на шию, а не на спину».
Тепер прийшли і кажуть: «Прощайся».
Центуріони стали, як влиті.
Візьміть маленьке золоте щастя.
Лишіть велике кам'яне лихо!..
Хрестоносіння, кажуть, – це догма,
І час новий мене змете, змеле.
Оце мій хрест, я ніс його довго.
Змініть мене.
Зніміть його з мене.
1983 р.
ЛОЛІТА
А в слово «тіло» влито слово «літо».
Це світле тіло – ледь нестиглий плід.
Все солодко у дні неповноліття,
А після Спаса – кожному до ніг,
Бери за так, коли не за спасибі.
А горлом запитання, наче спазм:
Якщо нікого не спасе Спаситель,
Кого спасе цей яблуневий Спас?..
РОБЕРТ ФОЛКОН СКОТТ
Кохана!
Ім'я твоє диркотливе
вирипує сніг під ногами.
Його деренчливе вітрило намету
тріпоче в ургу ураганну.
З розпоротої на прапори
порепаної Європи
я мріяв давно текти до
Тебе,
незаймана, біла, цнотлива моя Антарктидо!
Марилось неоднораз,
як я на грудях у тебе
Губами
Південного полюсу
пипочку пряну спиваю,
А птиця Пингвин
у блакитному небі
Божественну пісню співає!..
Та з двох лиш один випадає
щасливий білет лотерейний.
Чи ж заволодію я тим, що мені –
і мені лиш! –
по праву належить?
Я знаю: до тебе мені навперейми
Бреде
той заброда-норвежець.
Я вже навіть передчуваю: спинюсь на бігу,
Всередині щось увірветься,
Коли розрізню попереду
в снігу
Розхрестаний прапор норвежця...
Схилюся, на палицю
лижну зіпершись, –
Це літній січневий вітрисько хитає мене:
Не перший, а другий, не перший, а другий,
не перший...
Не перший, а другий, не перший – а це головне!