По гострім путівцю, мов по мечу,
до ваших жител радісно прийду
і невблаганну зірку засвічу...
***
Він дуже полюбляв старе каміння,
розбитих веж і мурів кольори
і зелень, що доцільно, мов проміння,
все пнеться крізь каміння догори.
Тому збирав колекцію із вражень
від замків, підземель, монастирів,
уламків, сходів, келій та дворів
і слухав, що каміння врешті скаже...
Але воно мовчало, і тоді
він схлипував, кривив нервовим ротом
і сльози розсипав по бороді.
В ту мить він був блаженним ідіотом,
що камінь клав на розі всіх надій,
сорочку і чоло заливши потом.
(Ті роки даленіють, ніби притчі,
та хто солодші спогади нам витче?.. )
***
Коли мандрівник повернувся додому,
ступив за ворота, зійшов на поріг,
здійнявши на плечі дорогу і втому, –
всі радощі світу злетіли до ніг.
Його не забули, його зустрічали:
вечеря з вином – на широкім столі;
чомусь не казав про далекі причали,
замкнувши в устах невідомі жалі.
І всім було дивно, і жінка до ранку
зітхала в даремній гонитві за сном.
А він все дивився туди, за фіранку,
де зірка по небу пливла над вікном.
(Ті роки віддаляються помалу...
Будиночок був близько від вокзалу).
– Друзі, – з легким зворушенням у голосі заговорив Мартофляк, – поки принесуть печеного зайця, я прошу кожного з вас, прочитати по останньому віршеві. Адже ви щось понаписували останнім часом?
– Я написав справжнього травневого вірша, гадаю, він буде доречним, – оголосив Хомський. – Але спершу вип'ємо, бо я відчуваю страшенну сухість у роті.
Вчинивши так, як він запропонував, усі наготувалися слухати. І почули таке:
Цвітіння дерев найніжніша пора,
найвище зусилля краси і добра,
як чуйно ступаю в зелену країну,
де соком дощів пахне тепла кора...
– Непогано, – перебив йому Мартофляк, – але це не твоє, а Андруховича. Раннього.
І всі голосно заплескали в долоні.
Цвітіння дерев найніжніша пора –
найвище зусилля краси і добра...
Як чуйно ступаю в зелену країну,
де соком дощів пахне тепла кора!..
Це все ще присниться: і ці дерева,
і сповнена росту зірчаста трава –
і вчора, і нині, і завтра, і вічно
дерев біле сяйво на землю сплива...
А злива вночі – то висока вода,
то пружних стихій ошаліла хода,
і світ на світанку побачиш, мов тайну,
з якої спадає завіса бліда...
І коли нарешті затихли останні оплески, Акулячий Писок рішуче заявив:
– Я, кстати, Есенина очень люблю. Кто-нибудь помнит Есенина?
– Розумієте, – набрався духу Хомський, – ми його любимо.
– Вот и чудесно. Почитай, браток, из Есенина; только с выражением. Про любовь, а?..
І Хомський не змигнувши оком почав декламувати.
***
кружіння, дзеркало і промінь! –
ти все одно підеш за грань,
у чистий спомин, чистий спомин.
Кружіння!.. Ніби й неспроста
миттєвий дотик (чудо стику!) –
на луг життя і живота
покласти б руку, теплу й тиху...
Ми надто близько – марний знак;
той запах Єви – не інакше!
Ми двоє в дзеркалі, однак
усе не так і все не наше.
Бо вийду із дзеркальних меж –
розвалиться хистка будова.
Ти в чистий спомин перейдеш,
слонова кість, роса медова...
Мадригалик
По-перше камінь. Твердь. І підмурівок.
Холодна перепона. Тож мета
втікає від зарюмсаних корівок,
а зостається творення хвоста.
Коли, розбивши камінь, з порожнечі
ти витвориш, мов іскру, чистий шал,
Вона тобі – рожеві нігті в плечі.
Се – у вогні розжарений метал.
Але коли ти – Майстер, то з металу
ти витнеш золоті кружала зір
і понесеш її, легку й повсталу,
і се – стихія леткості: ефір.
ПОХВАЛА СЬОМОМУ ТРАМВАЄВІ
Сьомий номер їде в бік Личакова,
проз Петра й Павла до кладовища.
Ти яснієш, мов корона макова,
і на мене світить зірка віща.
Антикварно рейками вистукує
у заметах білих, як у плесах,
сьомий наш притулок на колесах,
і замерзле слово стало мукою.
Попри піших з пізніми собаками
опівнічно котимось окремо,
потойбічні лампи, наче бакени,
ми холодні вікна вперто тремо,
ніби щось одне удвох побачити
хочемо й не встигнемо сьогодні:
сніг іде, щонайбіліші башти,
шкіряна гармошка між вагонів...
І немов над коліями долі я
б'юсь чолом. Невчасна й непозбутня!
Два життя, розімкнутих, мов колія,