Такого, щоб глянеш –
і серце холоне!
Постава щоб – мужня,
сорочка щоб – розова,
Подібний щоб був до Алена Делона,
Сільвестра Сталлоне
Чи Вітті Морозова!
А інша вже з пузом
(вважай: з карапузом,
що зліплений мов з шоколаду й морозива) –
Від Стенлі Метьюза,
Від Говарда Х'юза
І навіть – можливо! – від Віті Морозова.
А ВІН перетрушує, перериває
Шлюбні перини, циновки і рядна.
Десь народилась йому на Гаваях.
Нова клієнтка –
п'ятимільярдна!
На дірку сімейну
поставить ВІН латку,
ВІН – добрий маяк у безшлюбному морі –
Це ж ВІН поєднав Миколу й Наталку,
А також Челентано і Клавдію Морі.
Баба листа написала в редакцію:
«Людоньки добрі! Я втратила діда!
Я, відчуваю – вчинила цю акцію
Лолобригіда, тьху, сука фригідна!!!»
Та ні редакція,
ані дирекція
Не значить, чи є у діда...
– інфекція.
І лиш Пан Василь,
Якщо докладе зусиль,
Наверне вам діда на лоно,
Якщо воно ще не схололо!
(Даруйте високий стиль)
Тож Пан перетрушує,
перериває
Шлюбні перини,
циновки і рядна,
І таким чином далі триває
Його діяльність, така порядна.
Щастя приходить і швидко минає,
Сила приходить
на зміну безсиллю.
Наче рефрен, в телефоні лунає:
– Пане Василю!
– Пане Василю!!!
– Доброго ранку, Пане Василю!
– Просили батько, мати просили!
– Знову весілля! Знову весілля!..
Немає сили... Немає сили...
– Доброго ранку, Пане Василю!
Знаємо, праця ваша важка...
Ми б вас іще про одне попросили –
В нас підростає менша дочка...
***
5 000 000 ковтають ранкові бульйони,
Їх ковта в свою чергу
голодне ранкове метро.
Я – солдат будівельного батальйону.
Я – ніхто.
Я ніхто для вас, люди, бо кров моя просто солона.
Відбиваюсь у водах каналів, я для себе самого ніхто.
В мене тільки й рідні – однойменна зі мною колона
І в запасниках Ермітажу незакінчене полотно.
Де б життя не носило
і яких мені б звань не дало воно,
Та, коли запитально подивиться
Мені в очі
Апостол Петро,
Я скажу: «Я – солдат будівельного батальйону.
Я – ніхто...»
ТРИ ПІСЕНЬКИ АМЕРИКАНСЬКОГО СОЛДАТА
І. РЕКВІЄМ-СКОРОМОВКА
Усі сентименти розміряно на сантиметри.
Останні моменти ковтає ріка Сакраменто.
Стоїть наді мною розкошлана Санта-Муерта
З косою брудною в кістлявій руці диригента.
А десь імпотенти свої реєструють патенти.
Голодні студенти кричать, що вони – дисиденти.
І вилупки ночі – бліді, жовтороті вампірики
Примружують очі в сліпучому сяйві емпірики...
Крізь морок і темінь понуро крокують солдати.
Одні з них – мов кремінь, а інші –
прозоро слюдаті.
Хто скаже: це користь чи вада, коли слюдянієш,
Коли з тебе пада бравада, коли людянієш?
Спіткнешся об кістку на мертвому лоні Деметри
І вже сантиметри
Розмірюєш на міліметри...
II.. ЗАСТІЛЬНИЙ АПОКАЛІПСИС
Дві кружки кип'ятку – дві пачки чаю...
Я день і вік грядущий провіщаю
І перед тим, як в забуття відчалю,
Я вперше і востаннє вам прощаю!..
Я вам прощаю все, що ви зробили,
Усі дерева, які ви зрубали,
Розтоптану стеблинку молочаю
Я вам прощаю!
Не співчуваю і не захищаю,
А лиш прощаю!
І як найвищу стадію печалю
Я вам себерозтоптаність прощаю!..
Я став порожнім, диким, без'язиким.
В моїй душі стримить
Кілок осиковий
І замість слова, щирого, наївного,
На язиці – сніжинка кодеїнова...
III. ДЕМБЕЛЬСЬКЕ
Ой, орали хлопці ниву...
Гляну на тебе,
Зґвалтую очима,
Буркну під носа
Півжартома:
«Заплати ж мені, дівчино,
Що я ходив дарма...»
В лісі осінньому серцем спочину.
Стовбури й небо – листя нема.
Заплати ж мені, ліщино,
Що я ходив дарма...
Форма солдатська мені не по чину,
Хоч і погонів на ній вже чортма.
Заплати ж мені, батьківщино,
Що я ходив дарма!
Що це ти, хлопче,
Борги збираєш?
Пригорщу листя
Дасть тобі сад.
Сам собі платиш,
Сам собі граєш,
Сам собі плачеш,
Сам собі сам.
Сам собі граю.
Сам собі плачу.
Сам собі сам.
Сам собі сам...
МАЛЕНЬКА П'ЄСА ПРО ЗРАДУ ДЛЯ ОДНІЄЇ АКТРИСИ
О. Рдчк.
ПРАВО ПЕРШОЇ ПОСТАНОВКИ НАЛЕЖИТЬ УКРАЇНСЬКОМУ ТЕАТРОВІ-СТУДІЇ «БУДЬМО» П. К. СЕРГІЯ ПРОСКУРНІ.
Дія перша
Біла кімната, по діагоналі повернута до глядача, тобто замість т. зв. «невидимої четвертої стіни» невидимими являються 3 і 4 стіни. У двох реальних стінах – двері і вікно. Мінімум меблів; ліжко, стіл, стілець, шафка на одяг. Телефон на тумбочці. На столі – магнітофон.