У цій кімнатці живе О́НА – з наголосом на першому складі, дівчина років 23-х. Ось і вона сама – котиться у своєму інвалідному кріселку, до пояса вкрита пледом, у якійсь світленькій блузі. Робить це вона доволі вправно, рухи чіткі, без ознак жодної анемії, от тільки що – у кріселку. Воно ж, це кріселко, – ладне, зручне, компактне. Але краще б, звичайно, без нього.
ОНА якраз котиться від ліжка до столу. Зупиняється, спершу ніби хоче ввімкнути магнітофона, але передумує. Потім піднімає край скатертини, дивиться під неї, щось навіть торкає там рукою. Опускає обрус. Розвертається, від'їздить від столу, прямує до вікна. Під'їздить до нього трохи боком, лишаючись до нас у 3/4 фас, відчиняє вікно. Вриваються звуки вулиці: нерозбірлива людська мова, рух транспорту, ще якісь гуки.
ОНА(видивляючись когось за вікном): Тьотю Хоно!.. Тьотю Хоно-о-о! Добридень! Та ходіть же сюди, ближче. Всеодно вже всі пішли до роботи, скінчилася ваша торгівля ранкова. До обіду вже нікого не буде... Ну, ще раз – доброго здоров'я, тьотю Хоночко-о! Ще лишилася у вас для мене заморочечка? Одна, маленька порційка... А підливка у вас яка до неї? Жучинка? Павучинка? Тарганівочка? Ну давайте з павучинкою, скільки вона у вас коштує? П'ятнадцять? Ого!.. Ще ж минулого тижня була за дванадцять-тринадцять.. Ну добре, давайте!.. (Відривається від вікна, стрімко під'їздить до столу, сягає під скатерку, туди, куди ото недавно зазирала, дістає якісь банкноти, відраховує потрібну кількість і, затиснувши їх у долоні, котиться до вікна. Подавши гроші у вікно, отримує звідти порцію заморочки з павучинкою, яку потроху, смакуючи, починає їсти.) Сма-ачно!.. Тільки порції тепер якісь маленькі стали. Ще у школі, пам'ятаю, як купиш, було то і всіх подруг пригостиш, і сама не доїсиш іще, викинеш на денці... А може то так здається.. В дитинстві все великим здавалося... Може... А взагалі, що нового, тьотю Хоно? Ну, як це – нічого?.. Мусять же бути у вас хоч якісь та новини. У мене? От у мене і справді нічого, що тут може статися, в цих чотирьох стінах... Пенсію оце сьогодні принесли, темно-сіру, персональну, то оце я за неї бенкетую. Так, персональна. Не так вже й багато... Ой, все ви знати хочете. Вісімсот п'ятдесят чистими, без податку. Хіба це гроші у наш час? Ні, я ще маю стипендію від світло-сірих, я ж в університеті буцімто вчуся ще. (Гірко всміхається). Та смішно сказати – аж чотириста... Ну, так-сяк перебиваюся. (Смакує заморочку, відкусюючи маленькими шматочками.) М-м-м-м... Та ні, чому нудно? Не нудно. Та те, що й зараз поробляю – сиджу біля вікна та на Чорну площу дивлюся. Ну, так, на Сіру тобто, тільки ж так ніхто не каже, всеодно всі кажуть – Чорна, скільки то часу вже пройшло, як її перейменували, з півроку? Так зразу людей не переучиш.. А пам'ятаєте, тьотю Хоно, ті часи, ну певно, що пам'ятаєте, у вас більшість життя у ті часи проходила... Це я ще мала була, і то... Одного разу у нас у школі хлопець один, як усі співали «Ми йдемо у чорні далі!», узяв та й заспівав «у сірі далі». Ой, що йому за те було-о! І з чортенят його виключили, і в спецшколу запроторили, і з батьками розібралися. Отакий ідіотизм... Ні, ну зараз це все ніби минулось потроху. Але ще як роки два-три тому перші мітинги проти влади чорних проходили, пам'ятаєте? Як на тих мітингах перші сірі прапори з'явилися – що то було!.. Це вже зараз всі неначе звикли і до сірих, і до мітингів. Тут, на площі, вони майже щодня. І чорні часом збираються, але їх мало, самі закоренілі. А переважно темно-сірі. А вчора був мітинг-протест есесему – світло-сірої молоді. Той хлопець, що я шено про нього розказала, мій однокласник колишній, зараз один з їхніх провідників. Я вікно дивилася, крикнути навіть хотіла, але хіба докричишся через те ревисько...
Ні, ви щось не так думаєте. Ні, з ним у мене нічого не було, я його так і не бачила майже після того, як його перевели у спецшколу. А, ні, то другий мене проводжав, інший... Так-так, чорнявий такий, високий. Але то зовсім інший, тьоть Хоно, теж мій однокласник і по університету потім однокурсник. Так, і він теж зараз у світло-сірій молоді, правильно. І значок носить, і сорочку світло-сіру. Ач, як ви все запам'ятали... Ні, чому покинув? Ми й тепер зустрічаємося. Він сюди, до мене заходить... Заходив.. Зараз оце пару тижнів, правда, вже не був, але дзвонив по телефону, пояснив, що має там, у тому своєму есесемі, справ багато. А чого б то я мала йому не вірити? Який йому сенс мені брехати?.. Якби він захотів мене залишити, то так і сказав би. Що я, його втримаю? У нас із ним стосунки на засадах повної довіри. (Пауза, ОНА слухає співрозмовницю за вікном). Ну й мало, що ви бачили. Я навіть знаю, про кого ви говорите. Це Мона, Монка, теж однокурсниця наша, висока така, довгонога, чорнява і з очима великими, правда? Ну, оце вона... То що ж, він вже не може і з дівчиною по вулиці пройти?.. Тим більше, що вони обоє активісти своєї факультетської філії есесему.. А ви зразу бозна-що й думаєте собі. Ні... А я от собі думаю – купити у вас ще одну порційку, маленьку, без підливки взагалі, за десяточку зробите спеціально для мене, тьотю Хоно? Зараз, вже даю. (Котиться до столу, дістає з-під скатертини десятку, подає її у вікно, а звідтам отримує крихітну порцію заморочки.) О, дякую, тьоть Хоночко. (Смакуючи, починає їсти.) Так, ми ще зі школи знаємося. Між нами завжди якась вічна боротьба була, суперництво. Троє кращих учнів у класі – він, я і Монка. На чорну річницю завжди грамоти похвальні. На весь наш випуск три чорні атестати – йому, мені і Монці. Так, ну тоді ж усі були і в чорненятах, і у чорній молоді. Та ж нас ніхто і не питав, тьоть Хоно, хочемо ми, чи ні! Так гуртом і записували. Е, що ви мені про свою молодість будете згадувати, для вас то ще дійсно святими були ті чорні ідеали. А в нас хіба вже вірив у них хоч хтось?.. Та певно, що ні! Єдине, задля чого прагнули здобути чорний атестат – це вступ до університету. Ну, певно, що так. Всі випускники нашого року де? – на виробництві. Тільки ми троє і вчимося. (Згадавши свій стан, замислюється.) Зараз вже двоє, щоправда... А він, тьоть Хоно, він з нас усіх – най-най-най... Наймудріший, найталановитіший і взагалі. Бо я то, даруйте, задницею брала, сидінням. Часом і до третьої, і до четвертої ночі сліпакуєш над тими книжками, вранці йдеш на уроки, як ватяна. У Монки там тато... ну, ви самі розумієте, де... (Робить багатозначний жест.) А він – ще з перших класів, пам'ятаю, – на льоту все схоплював! На будь-яке запитання завжди міг відповісти. Всі контрольні лускав, як горішки... Ну, голова така у хлопця!.. І дуже чесний був завжди – ні списати в нього, ні підглянути – ані й не думай. І не підкаже ніколи. І зараз теж, у тому своєму есесемі – не останній же ж чоловік – голова факультетської філії – а ні на які відпочинкові симпозіуми, ні на які розважальні конференції молодіжні – все тільки законним шляхом вибрані делегати. Отакий він...