ОНА. О, тьоть Хоно, ви вже знову тут? Так швидко? Я що робила? Так, музику слухала. Що, аж сюди чутно було? Невже? Я й не думала, що то так сильно буде. Що? Та ні, як би я це танцювала... Я тільки в ліжку і у цьому своєму кріселку й живу. Так. Ні, не встаю, зовсім не встаю. Ну певно, що несолодко. А що поробиш, Ну, лікар сказав, що ніколи, що вже аж до самої... аж до самого... ну, назавжди, одним словом. Ну, отак. Ой, тьоть Хоно, ви про таке питаєте. Ну, як я вам розкажу. Тяжко це мені. Скільки це вже?.. (Замислюється, пригадує.) Ну, більш як півроку тому, бо чотири місяці, як мене зі шпиталю виписали і два з половиною місяці я там, у тому шпиталі провалялася. Так, вже чимало часу... минуло...
Це тоді було, тьоть Хоно, як проходили найперші демонстрації проти мольви. Це одразу, як вона вибухла, буквально у наступні дні. Есесем тоді ще не був дозволений, але ми вже тоді всі собі сірі сорочки пошили... Гм.. Ну, це зараз мені смішно, після всього. А тоді ми так серйозно це сприймали, ставилися, як до... Ну то й це... Я собі, пригадую, таку ще широку вшила, і не заправляла в брюки чи в спідницю, так навипуск і носила... Ось... Ї була в нас маніфестація прямо в університеті, на подвір'ї. Есесемівці тоді вирішили всіх до неї залучити, і симпатиків своїх, і несвідомих всяких.. Ну, а щоб якось на них подіяти – це якраз він мені порадив – я стала на брамі, ви ж знаєте ті ворота, що на університетському подвір'ї, гарні такі, ковані, візерунчасті... Тож він попросив мене, і я, коли вже всі зібралися у подвір'ї... я ворота закрила... ну, тобто дві половинки стулила, а замка в нас же не було, замок же в сторожа, – то він мені дав поліційні наручники, і я ними, одним браслетом, і замкнула ворота. А другим себе до них прикувала... За руку. (ОНА часто зупиняється, видно їй нелегко дається ця розповідь.) Ось... Ї йде цей мітинг, світло-сірі промови говорять... А хтось, ну, мабуть, з університету, може, й ректор сам – хтось поліцію викликав. Я тільки озирнутися встигла, – з вулиці в'їздять два чорні бронеходи. І прямо на браму, не зупиняючись... Ну а брама – на мене, ясна річ... І вони мене... під брамою... ну, придавлену, ви розумієте? – і штовхали так мене через все подвір'я, метрів певно з п'ятдесят... Ні, що ви, це мені потім розповіли ті, що там були. А я свідомість втратила, майже одразу, як на мене брама впала... Ну а отямилась лише за кілька тижнів у шпиталі. І то не одразу.. потроху до тями приходила... уривками. Ой, який то жах, тьоть Хоно, як усе тіло боліло... Бр-р-р.. (Пересмикує плечима.) Всіх тоді, звичайно, розігнали, а мене до шпиталю завезли. Так... Лікарі казали – ще дивно, що взагалі живою залишилася... Та досить, тьоть Хоно, не можу я про це більше згадувати. Досить... (Похнюплено сидить у кріслі, звісивши голову на груди. Раптом дзвонить телефон на тумбочці.) Ой, даруйте, тьотю Хоно, хтось до мене телефонує!.. (Швиденько причиняє вікно, під'їздить до телефону.) Ало! Я слухаю! Хто це? (Миттю змінює тон на сухий і холодний, навіть на обличчі міняється теж.) А, це ти? І чого тобі? Ну, якщо є про що, то чого б не поговорити... (Пауза.) Так... Так... Ну, це ти так гадаєш... Ну... Угу... Умгу... Так. Все. Все! Досить А тепер послухай ти мене! Чуєш?! Зараз я тобі хочу сказати! Слухай і не перебивай! Ти завжди від мене підживлялася, ти ще в школі присмокталася до мене! І звідтоді сидиш на мені, паразитуєш!.. Домашню списати, контрольну скатати, лабораторну здерти! Чи ти бодай на один іспит ішла без моїх шпаргалок? І не тільки у школі, не тільки в науці – у всьому! Коли на першому курсі ми їздили до лісу, і я маленький букетик жумжини приколола собі на куртку, ти одразу ж зробила і собі те саме. Ще й в університет наступного дня з ним прийшла! А всі дивуються, кайфують – ах ця Мона, ах ця Моночка, який смак, яка фантазія! А це мій смак, і це моя фантазія!.. Коли я почала палити, то ти теж не забарилася. І не якусь іншу марку, а теж «Фільборо»! А тоді я, одного разу, ми сиділи в кав'ярні утрьох, ти мусиш пам'ятати, – тож я одного разу діставала сигарету з пачки, а вона була остання, ще й надламана. І я відірвала фільтр і викинула. І палила її так, без фільтру. А через хвилину ти дістала з сумочки пачку – і теж відщипнула фільтр і запалила сигарету. Що, скажеш – ні? А мені стало смішно – яка ти убога, як то ти нічого не можеш придумати сама. Я пила мепс без цукру – і ти пила мепс без цукру. Я гризла трик – і ти гризла трик. Одного разу в розмові я випадково згадала, що сплю дома без подушки, не люблю під головою підвищення. І я певна, що з наступної ночі ти теж спала без подушки! Ти крала в мене все – мої фасони, мої смаки, мої вирази, мій стиль життя.
І зараз я скажу тобі найголовніше! Я скажу тобі, навіщо ти це робила! Ти збиралась тим самим украсти у мене його! Але не думай, ніби це тобі вдалося!.. (Замовкає, схлипує, кладе слухавку на важіль. Безтямно сидить біля тумбочки. За кілька секунд телефон дзвонить знову.) Ой, ну що ж це таке? (Знімає слухавку.) Ну. Чого ти ще хочеш? Ну, кажи... (Слухає співрозмовницю в телефоні.) Ти брешеш! Я тобі не вірю!!! (Майже на межі ридання.) Ти брешеш, Монко, брешеш!Я не вірю тобі! Я не повірю, доки він сам не скаже мені цього!.. Сука ти, Монко!.. (Кидає слухавку. Зіщулившись у кріслі, затуляє обличчя руками і в цій позі сидить якийсь довший час – себто кілька хвилин. Знову дзвонить телефон. Бере слухавку ніби спросоння – мляво, неохоче.)
Слухаю. Так, це я. Так. Впізнала, чому ні?.. В мене? Все нормально. Все потроху-поволеньки.. А ти як? Ага... Ну, зрозуміло... А ти оце до мене зараз подзвонив – це ти сам надумався, чи Монка порадила?.. Якщо питаю, значить, хочу знати. Маю на це підстави. Телефонувала вона до мене. Ось недавно, кілька хвилин тому... Що казала? Різне казала... Ну, ти ж знаєш, як ми з нею... І сказала, між іншим, що тоді, коли... коли наш отой мітинг розганяли, коли мене ото... брамою придавило... сказала, чуєш? – що це ти тоді поліцію викликав!.. (Пауза.) Так. Так, я тебе добре чую і уважно слухаю!.. Так, я знаю, боротьба не буває без жертв і без крові!.. (Знову майже істеричним, ридаючим тоном.) Так, жертви і пролита кров зміцнюють наші лави! Ваші лави, чуєш?! Ти довго думав, ти добре зважував, перш ніж так ненав'язливо дав мені наручники і запропонував заблокувати ворота... Це мусила зробити саме я... Так, так, в боротьбі не буває без жертв... А чи ти знаєш, що коли мене привезли до шпиталю, то перш ніж почати збирати мене по шматочках, по клаптиках, вони, лікарі, вийняли з мене.. точніше, воно вже само вийшло з мене... те, що мало... називатися.. моєю дитиною... Нашою дитиною, любий... Так... це все було недарма – і моя тодішня щоденна нудота, і широка сіра сорочка навипуск, яку я собі пошила. Ти ще сміявся – навіщо такий балахон? Ти справді нічого не знав? Ти справді ні про що не здогадувався, чи ти лише так майстерно вдавав незнайка?.. Бо я вже зараз і не розберуся... Що? Навіщо? Навіщо – сюди, до мене? Що ти хочеш мені пояснити? Що ти можеш мені пояснити? Що? Ну...