що пересилювати терпкість в горлянці.
До речі, не п'ю, Відчуваю обридження
не так до питного, як до продавцівських мордяк, –
створюється якесь таке гнітюче враження,
ніби зона взялася здавати шмурдяк.
Довкола них купа сміття. Ну немає
лоску цивілізованої країни!
А музон їхній мене просто ламає –
щось таке дурне, безкорінне, тваринне.
Жодної української пісні. Хоч бери та й сам
затягни якусь думу про Кафу чи про Байду.
Та кому? Хіба цим старцюючим псам;
чи чайкам, чи небесам. Як знайду
якогось волиняка чи донбащука випадково
у черзі до міжміських телефонних сполучень,
переходжу зразу на рідну мову.
І немає ні дорікань, ні огуджень
щодо суржику. Суржик здається рідним!
Коли уже Крим забалакає суржиком?
Хай татарським! Коли Львів знов з'єднається з Віднем?
Коли свисне рак? Коли Андрухович підпишеться Пушиком?
Понесло. Риторика, друже, небезпечна вельми.
Наше діло – література, а, точніше, життя.
Все решта – політика...
Бавлюсь гантелями,
відтискаюсь, підтягуюсь, до пуття
хочу довести рельєф животяри,
щоб жінкам баглось торкатися його музичними
кінчиками
пальчиків. Ходжу ввечері у кіно. Метеори
летять просто в зал із Чумацького Шляху камінчи-
ками.
І головне – це присутність цієї
різнодихаючої, полімовної істоти – моря,
великого ритмотворця, і, до певної міри, картинної
галереї,
і, можливо, театру, у якому – глядач я? актор я?
Море – двійник душі.
Любий друже,
ти і сам наче мій двійник. Отже, сувій
цей відішлю я морем. Спосіб не дуже
швидкий, але певний. До зустрічі. Твій
Прокуратор.
P. S. Пляшка пре на екватор!
СФАЛЬСИФІКОВАНА БІОГРАФІЯ
===========================================
КАТАСТРОФА
(Версія вулиці Академічної зразка 1993 року)
Літак, розламаний навпіл, поїдає прозорість, він
завис між «Інтурою» та «Україною», острів
падіння не зауважує, здриґи бруку і стін
гасять п'яні підошви тубільних сяйливих монстрів.
Потоки пива, потоки поту, хід магнетичних ніг,
час, розклеєний, як афіші, гроші, колеса, трійло...
Каравела консерваторії випускає за тілом тіло
людиноподібних звуків, зітхань, верещань і втіх.
Мисливці перемішалися з гречкосіями і кочівниками.
Генетичні завихрення у пошуках форм.
Філармонію вгору видовжує хор і пізніше фурор,
а пресує пустеля ночі, вивертаючи стелі у ями.
Будівлі обростають морфічними стеблами снів,
будівлі викидують приблудні душі на брук.
Пальта будівель – сірі, перуки занедбано, друк
на візитівках свіжий. Декілька чорних слів.
Вулиця (чи проспект) з привидами дерев
виношує в собі яйця офісів, банків
і борделів. П'ять псів – зграя панків –
перетнуло вулицю, Впало, затарахкотіло «пся крев!»
Польськість вилазить. Німецькість зраджує.
Українськість хропе.
Піратські фільми «на русском» будують мости у макітрах.
Галичина, як море колій, шляхів і т. д. і т. п.,
огортає. Домашньо, затишно, наче градусам у півлітрах.
Так ми, панове, подорожуємо в абсолют
між Галицьким ринком і коридорами бібліотеки Стефаника.
Наші могутні нащадки дадуть нам у зад салют,
сподіваюсь. І крапка. І обійдемось без пам'ятника.
ПРОЦЕС «ЗАГИБЕЛЬ АТЛАНТИДИ»
Травневі рекреації розтали у повітрі. Їх немає.
Приходять свідки. Постаріли. Адвокати добирають кольори.
Надвечір у дзеркалах йде двійник. Як і завжди. Його ніхто не помічає.
Він дістає платівку. Ставить голос. Гра на публіку. Такі умови гри.
Ось фотографії. Ось мумії. Зразки волосся, листя і металу.
Тотеми і мольберти, перспективи, скам'янілі літаки.
Ось наші звуки, наші тексти. Ієрогліфи нарешті прочитали.
Та материк пішов під воду. Зізнаюсь. А дух – у небо і піски.
– Що ж це було? Хто вигадав? Куди поділось? – Шкіра прокурора сіра.
Приводять друзів і дівчат, монтують ситуації, тлумачать голоси,
знімають кінофільми, пишуть музику, виводять через схрещення людинозвіра,
і випускають на арену, і під оплески вбивають, роздирають гладіатора і погляди, і руки, наче пси.
– Шукайте у пісках сліди країни, збільшуйте, поєднуйте піщини.
– Шукайте у повітрі сходи в небо, у міражних замках – мій колишній сміх.
– Шукайте в небі романтичні юні риси батьківщини.
– Шукайте вітер! Зупиніть його! – я пояснити зміг?
………………………………………………
Виносить присуд суд. Підсудного виводять
і відпускають в дзеркало – іди у листопад.
Він листопад збиратиме з Верленом і Вівальді.
Як двері, рама золота – забутий хід назад.
І ЗНОВУ О ПРИХОДИТЬ ОСІНЬ ПРОХОЛОДА
і леза листя і повітря солод
платівки в мулі дна небесний голод
ковтає голоси з майданів мода
на вишукані втрати слід від нігтів
овал зубів на шкірі сон сапіння
чужого тіла в ньому як у ліфті
нема де дітись арки і склепіння
потоки сперми б'ють у теплі діри