КРАПКА НА КОСТОМАРОВА
На туристичних мапах Львова бракує вказівок щодо місць і часу зібрань львівських кав'ярняних товариств. Кожне з них має коло своїх постійних прихильників, частина кавувальників мігрує з місця на місце. Є й такі, що каву не вживають, але залюбки споживають розмову, яка за кавою точиться...
Не беруся тут зліквідовувати недогляд картографів і описати всі відомі мені кавові крапки, хочу тільки зробити кілька необхідних зауваг щодо подальшого віршованого тексту і кав'ярні, з приводу якої він був сотворений, тим паче, що спільність між тією кав'ярнею і колишніми її «завсідниками» (в лапках – тому що там лише стоялося) на момент написання нижче поданого ямбічного тексту була порушена. Все у цьому світі має здатність виникати, перебувати і зникати.
Я вже й не можу точно сказати, коли виникла та кава на вуличці Костомарова (деякі особи стверджують, що її відкрили для ширшого світу художниці Наталка Шимін та Оля Шамрай). Вуличка проїздна, знаходиться між вулицями Шота Руставелі та Івана Франка, постійно заставлена ремонтним тролейбусом. Ще є на ній пункт приймання склотари. Її малювали видатні Юрко Кох («Так мовив інструктор») та Влодко Кауфман («Так мовив Заратустра»). Потік людей з кінцевих зупинок тролейбусів і автобусів і зворотній потік оминають її майже весь день. І лише одиниці відокремлюються від потоків натовпу і звертають на каву на Костомарова.
Пишу в теперішньому, хоча все це для мене вже минуле.
Кав'ярня розташовувалась в якійсь прибудові до будинку. Одна з пропонованих назв – «Псяча буда». Всередині місця вистачало для (максимум) двох десятків, включно з чергою, тому кава залюбки пилася на вулиці. Курці смачно затягувалися сигаретами. Йшов інформаційний обмін – що? де? коли? В обідній час збирався своєрідний клуб. Приходили львівські шістдесятники, художники-шляхівці, актори Молодіжного, студенти конси, дехто з рокової братії, дехто з поетичної. Найколоритніші, як на мене, прізвища – Володимир Лобода, Юрко Бойко, Ігор Калинець, Петро та Андрій Гуменюки, Влодко Кауфман, Мирослав Ягода, Тарас Чубай, Аліна Лазоркіна, Олеся Бернацька (Шеха), Юрко Саєнко (Сая), Костик Москалець в часи свого перебування у Леополісі.. Як говориться між вихованими людьми, цей перелік можна було б ще довго продовжувати. Кожний, хто хотів, мав добру порцію розмови. Це можна було б порівняти з такою усною інформаційною газетою. З кави на Костомарова вимальовувалися вже подальші вектори дня.
Але, може, найколоритнішою особою була господиня кав'ярні Світлана Іванівна, Свєта, пані Світлана, двомовна і двонастроєва, бо мала або гарний, або поганий настрій, і це відчували всі. Мала кількох постійних улюбленців серед відвідувачів, яких огортала особливою увагою (наприклад, Ігоря Калинця, який, до речі, не пив кави, а лише дуже слабий чай) і реєстр непостійних улюбленців. Легко було зробитися ворогом Світлані, особливо, якомусь заброді, якого випадково сюди заносило.
Про всі деталі «костомарівського» кавового побуту можна було б згадувати довго, і я це колись зроблю на старості років у своїх мемуарах.
Але спільність у її первозданному вигляді розпалася. У зв'язку з інфляційними часами десь восени 1992 року Світлана вирішила внести в асортимент пропонованих послуг «водочку-с», що зразу ж змінило інфраструктуру кав'ярні. Повалив потік цілком інших відвідувачів, розмов і взаєморозрахунків.
Про все це і була написана ця «антигорілчана» філіпіка.