Я думаю, що закони літературного розвитку універсальні, і сучасне підпорядковується їм з такою ж необхідністю, як і минуле. Я вважаю, що з'ява найновішого поетичного покоління української літератури означає, що «мовно-часовий лічильник» вибив ще одну цифру.
Тепер – кілька метафор. Мова – це рухливе дзеркало, зона зіткнення макро- і мікросвітів, щось на зразок поверхні моря, яка є одночасно і поверхнею неба, якщо точку зору перемістити углиб. Жива мова – це не стільки дзеркальна площина, скільки уся сукупність істот, рослин, предметів, котрі в ній відображаються. Хоча істоти і рослини з часом перетворюються в мул, корали, вапняк і т. д., мурують собою дно (основу). Чому дзеркало рухливе? – Таким його робить час. Класика – це вежі, муровані з ефемерної змінної мовної матерії, які підносяться над цією матерією (тим самим підносять і її) в позачасовість – в, абсолютний час вічності.
Отже, кожне літературне покоління має у своєму розпорядженні класику як статичний стан мови і теперішню всепроникну відмінну і мінливу мовну стихію з усіма стилістичними рівнями (і з їх відсутністю), сленгом, суржиком і т. д. і т. п.– як динамічний її стан. Завдання кожного літературного покоління – відчути ці стани і примирити їх. Якщо це вдається – з'являється нова класика. Якщо ж ні – покоління стає або епігонським, абож експериментальним. Іншими словами – завдання формування літературної мови завжди залишається актуальним, у кожному разі, для поезії. Абсолютний слух на традицію і на теперішній стан мови – необхідна і основна умова для кожного справжнього нового поетичного покоління. Є постаті в літературі, які не належать Тому чи іншому поколінню, хоча за віком могли б належати. Це наслідок відсутності «абсолютного слуху» – людина працює на інерційному маховику або традиції, абож коньюнктури «теперішнього стану мови». Візьму на себе сміливість твердити, що таких літераторів – переважна більшість, але це не означає, що вони непотрібні. Коли літературний процес твориться за своїми, а не за чужими законами, ця «переважна більшість», можливо, навіть і стимулює з'яву нової класики. На Україні, на жаль, маємо справу з винятками, а не з правилом, бо земний полюс абсурдності на довгий час затримався саме над нашою благословенною землею, і стрілки всіх компасів і годинників у нас були малопридатними.
Отже, не вдаючись до уже відомих історикокультурних екскурсів, можна стверджувати, що нині ось уже вкотре ми виходимо з царства абсурду і хочемо рухатися до природних форм життя (в нашому випадку – природних форм творення національної культури).
Чи такий стан речей відсуває мову як першозавдання поета на якийсь інший плян? – Ні. Хоча подібна думка часто традиційно «по-українськи» поширюється, тобто – нині потрібніші вірші про збереження української мови і т. д., ніж вірші, написані гарною і новою поетичною мовою про все інше чи невідомо про що. Я ж думаю, що вірші про екологію мови – це одна з багатьох повноправних тем поезії, але той, хто їх пише, повинен крім «абсолютного слуху» і почуття моральної відповідальності володіти і всім світом поезії, щоб його слово було не порожнім звуком.
Це банальна істина, але ми про неї часто забуваємо, і це відбувається не лише тому, що поезія переносить слово з комунікативної сфери в естетичну, тобто – на рівні лексичному. Поезія фіксує слово завдяки своїй першій і головній ознаці – ритмічності. Але ми забуваємо і про те, що ритм – це не лише п'ятистоповий ямб, і не лише чергування рядків з чоловічими і жіночими римами у катрені, і не лише силабо-тонічна система віршування, і не лише ритмізований чи спрозований верлібр, – а все це і все ще невідкрите і невикористане разом узяте. Тільки тоді слово міцно фіксується, вступає в багатогранні зв'язки з іншими словами, виявляє свою поліфонічність… – стає міцним матеріялом для мурування нових класичних веж. Не дивно, що антична література творилася в могутніх державних структурах, адже поезія в ті часи володіла багатим арсеналом фіксувати слова, завдяки цьому творилася міцна літературна основа мови, і (я переконаний, що це речі взаємопов'язані) міцнів державний устрій. Держава – це устрій, упорядкування, порядок, зафіксованість. Поезія (класична, в кожному разі) – те саме. Але я – за упорядкування багатства, а не за диктат бідності.
Що ж ми маємо у плані зафіксованості слова у нашій теперішній українській поезії? За невеликим винятком – бідність. Одноманітність і поверховість силабо-тоніки. Закам'янілість трофіки – катрени, катрени, катрени, а переважно – нудний суцільний ритмізований текст. Древній «книжний» синтаксис, глухота до нових довколишніх ритмів, одноманітне повторення відомих. Самоповторення. Поети не розуміють, що самоповторюючись, вони самі себе баналізують. Дивовижні табу навіть на рівні лексики. Не кажу вже про тематику. (Стверджую, що слово «панк» освоїлося українською поезією лише через десятиліття після виникнення панкмоди і поширення її на Україні. Для Шевченка, наприклад, не було проблемою вживати чи не вживати такі новітні в його часи слова як, скажімо, «слов'янофіл»).
Краща частина нашої поезії тримається традиції, вважаючи, напевно, що це єдиний вірний спосіб зберегти те, що ще залишилося. Але якщо перегинати і тут палицю, то такий стан може перетворитися в спосіб відправити українську літературу разом з її прекрасною традицією в архів.
Чергова хвиля верлібрової поезії, піднята вітром свободи перебудовних років, у своїй масі засвідчує ту ж таки одноманітність, бо, на моє глибоке переконання, верлібр може бути багатим лише на тлі багатої ритмізованої поезії. (Я маю на увазі наймолодших, а не, боронь Боже, таких поважних метрів вільного вірша як, скажімо, Голобородько, Воробйов, Лишега).
Але з'являються люди з іншої парафії, люди, які розуміють не лише призначення поезії, а й своє місце і своє призначення в цій поезії, творчість яких заперечує все написане у попередніх трьох абзацах.
Варто назвати хоча б одне прізвище – …
Але на нього, як і на всіх нас, чекає ще «море мови», живої і цілющої мови, в якій ще стільки невикористаних можливостей – і в цьому, я вірю, її майбутнє.
P. S. Уважний читач знайде у цих міркуваннях приховані посилання на багатьох відомих людей – від Т.С. Еліота до М. Рябчука. Це не плягіят – це обізнаність дилетанта.