ви так бурхливо плещете в долоні,
немовби винні в смерті бідолах...
Панове, цить!
(Стікає воском люстра... )
Мерці мерцями, їм не в голові.
А ми – мов лишаї на тілі людства –
голодні, геніальні і живі.
Тож порятуйте нас і лорнетуйте
худу й безкровну шкіру галатей.
Подайте хліба, рани побинтуйте –
панове, всі ми схожі на людей,
зігравши королів і принців крові,
у вицвілих плащах, мов у мішках,
підем у тьму – в мансарди вечорові –
і спати полягаєм на дошках...
(зал тамує свій жаль його спрага і чаша рахманна видихає завзято парфуми нудьгу й нафталін музо панно стара ти всього лиш ошука й омана владарює в тобі антураж позолочений хрін)
3. НАШІПТУВАННЯ З ВІКІВ
Мій цісарю, хвала тобі – яка щаслива нація,
що ти ступив на наш пісок вечірньої пори.
Кущем небесним зацвіла ясна ілюмінація,
остроги в тебе срібляні. Ти дивишся з гори.
А дим ракетниць очі їсть – яке палке
зворушення!
У церемоніймейстера з напруги карк упрів.
Ми всі готові хоч на смерть, мов посполите
рушення,
І сльози капають на брук з гицлів та шандарів.
(Наш загумінок став як сад. Петардами і
бомбами
обстріляно небесне дно для більшої краси.
Оркестри віддано ревли тромбонами і тромбами,
повії прали негліже і пудрили носи).
Ілюмінація! Оркестр! Волаємо і граємо –
цісарська доля – наче сфінкс, і що вона
пошле? –
чуму, пожежу чи війну, небіжчика в Сараєво,
тож веселися, Йосифе, ти ще дитя мале!
Ще маєш білого коня і капелюха з перами,
твердиня влади, мов горіх, імперія без меж,
таємно вішаєш когось, обдурюєш паперами,
і де ще той двадцятий вік, в якому ти помреші?..
(досі в мурі зяє рана від тарана
там квітує пагіляччя кольорове
ще й з герба фамільна папороть як фана
смарагдова короговка для корови)
– Це дуже повчальна історія, Мартофляче, – поцінував Хомський, – але я волів би трохи більше почути про ту забаву, котра тут незадовго відбудеться. Що ви можете нам розповісти, юний ангеле?
Білинкевич аж зашарівся від такого звертання, проте, розуміючи, що має до діла з богемою, мобілізувався й пояснив:
– Свято Воскресаючого Духа... ху. Духу.
ФАВСТОВЕ СВЯТО
1
Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва –
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.
Крила не тут, але спогад крила
на ніч прип'яв до стола –
мить, наче рибу, ловиш багром
і повертаєш в огром.
Тільки тепер вона має печать
віщих прозрінь і зачать.
Є в ній зима – цегляні димарі
теплі о білій порі.
Ось тобі й ніч, пуста голова,
напередодні Різдва.
Хочеш – придумай, як до зорі
рушили тріє царі.
2
Там, де нас немає і не буде,
сніг упав на вежі і сади.
В темряві ясніють без остуди
вогники у вікнах зі слюди.
Сяють ночви, тесані до ладу,
і м'яка для купелі вода.
І зоря таємну має владу.
Ляда. Чоколяда. Коляда.
3
Такої ночі перейду місток,
ступлю на сніг і подолаю схил.
Всього мене – від мозку до кісток –
пройме мороз, опівночі стосил.
О ніч німа, пустельна і совина!
Цей холод, ця тілесна печія...
Матерія – первинна. Це – провина.
(Як не моя й не Божа, то чия?)
Мої знання сумнівні і сумні.
Тому й жага нуртує, мов аорта, –
і я не сам: глузлива ряха чорта
по-змовницьки підморгує мені.
Беріть мене, панове чортівня!
Ведіть мене, де душу в ріг зігнуть.
А там, де народилося Ягня,
про мене, безнадійного, зітхнуть...
(я бачив силюєтів довгу свиту
непевну і розмиту як мара
і я гадав що то картина світу
або принаймні хоч дотепна гра
лягали на папері чемно й штивно
уламки поз гримас і слів і сліз
а біс мене під'юджував активно
і генієм назвавши в душу ліз)
ЕКЗОТИЧНА РОСЛИНА – ПАСТЕРНАК
Гуділи вітри.
Йшов холод зі степу.
І зимно було немовляті з вертепу
На схилі гори.
Його зігрівало дихання вола.
Приручені звірі
Схилялися в мирі,
Над яслами плавала тепла імла.
Обтріпавши пил зі своїх кожухів
І проса зернини,
Вдивлявся з вершини
Спросоння у темряву гурт пастухів.
А там було поле в заметах могил,
Цвинтарна горожа,
Нагробків сторожа
І небо над цвинтарем, повне світил.
А поруч, іще не відомим вогнем,
Сумирніш од скіпки,