1989 р.
ПІДСТАВИ ДЛЯ ПОЕЗІЇ
У мене виникла ідея про ще одну своєрідну мапу – про поетичну мапу світу. Навіть про певний набір таких мап. Найперше, вони ілюстрували б залежність поезії від географії. Насичений гарячий колір вказував би на інтенсивність поетичного виверження. Прозоро-холодний – на процес, згасання. Можливо, деякі зони потрапили б у розряд «білих плям». Час вносив би свої корективи. Шумер. Троянська війна. Хрестові походи. Кульгавий Байрон. Хрущеподібний Антонич. Фантастичні переміщення тем-кольорів. Хоча прізвища і події на такого типу мапі могли б і не знадобитись. Спостерігача найперше цікавить місце, час, ступінь інтенсивності. На екрані обертається голографічне зображення земної кулі, лічильник відраховує роки, ми спостерігаємо рух кольорів. Ідеальна, абсолютна, об'єктивна (і тому неможлива) картина. Марно сподіватися вивести з неї якусь закономірність. Кінець двадцятого століття. Глобальне поширення білих плям. Окремі оази по книгозбірнях. Поети стають якимось монашим орденом. Решта світу його долею не цікавиться. Але й цього вистачає. Вірогідно, так воно і було в усі часи.
Ось така майже гіпотеза. Можна сказати, антинаукова і висмоктана з пальця. Поетичних мап немає та й виготовити їх неможливо, бо занадто суб'єктивні наші уявлення про поезо-виверження. Занадто неповний «банк інформації». І все-таки процес заникнення помітний. У суспільній структурі, яка живиться результатами перероблювання природи на предмети ужитку, категорія ужитковості стає визначальною. Отже, ми маємо те, чого ми гідні – ужиткове мистецтво (по суті – нонсенс), тобто ми в полоні абсурду, бо мистецтво – неужиткове, але ми його намагаємося уживати, робити його ужитковим – і що найнеймовірніше – опредмечувати поетичну мову, і тут Сізіфів камінь виривається з наших власницьких рук і гуркотить униз, і ми відмовляємося від марних зусиль, ми відвертаємося від поезії, і – в результаті – біла пляма. Несприйнята поезія розчиняється в повітрі. Біла пляма. Її заповнюють міфи про мучеників і героїв. Заслання, офірування і перепоховання. Пам'ятники і поклоніння пам'ятникам. Прізвища, роки життя, кілька викарбуваних рядків. Рушники. Пісні. Танці. Хори. Тобто те ж таки опредмечення. Але це не поезія.
І все-таки вона є, хоча й постійно розчиняється, як подих в повітрі. Які підстави у неї бути? І чи довго їй бути? І чи наверне вона кого?
Поезія – не ужиткова.
Ужитковий текст – не поезія.
Неужитковість поезії – це шанс людини порятувати себе від ужитковості, від навали предметів, які перетворюються на сміття, - зона чистого дихання, місце втечі.
КІЛЬКІСТЬ НОСІЇВ ПОЕЗІЇ ДОРІВНЮЄ ОДИНИЦІ.
ТВОРЕЦЬ – В ОДНИНІ.
ОДНИНА РОЗКЛАДАЄ ЮРБУ НА ЛЮДЕЙ.
БОГ БАЧИТЬ КОЖНОГО.
Поет – перший її носій, майстер записування мови. Поезія – понад поетом. Поезія – на порядок вище. І тому вона не потребує підстав для свого існування. Вона примушує людину шукати підстави. Питання модифікується – які підстави в людини для існування? Які підстави в поета для існування? – Безумовно, диктат поезії. Зникає поезія, зникають підстави у поета, зникають підстави у людини, світ валиться. Можливо, поет – це щур у передчутті катастрофи. Тільки втікати йому нікуди. Це лакмусовий папірець. Це голос спасителя в часи тотальної глухоти.
Отже, поезія не потребує підстав. Якщо вона є. А вона є. Вона – вічна. Якщо ж її нема – немає і нас. Апокаліпсис відбувся.
Поет одержимий вірою в неї. Ця віра порятує світ. Віра, засвідчена і записана мовою поезії. Припускаю, що це буде українська мова.
1991 р.
ТРОХИ «БАЛАКАНИНИ» З РОМАНУ «ПАН БАЗЬО ТА РЕШТА»[23]
– Прошу переказати сюжет.
– Е-е-е.. там розповідається про одного хлопця, який...
– Ім'я пригадаєте?
– А не говориться, яке в нього ім'я!
– Не має імені?
– Напевно, має, але це.. я не звернув на це уваги. Це неважливо.
– Як він виглядає?
– Високий, одягнутий в... гарно...
– Скільки йому років?..
– Років двадцять п'ять... Може, трохи більше... Або менше...
– Чим він заробляє собі на життя?
– Картини малює? Нє, то він мешкає в художника, там, де картини малюються. Може, і він якийсь художник. Але там про це не говориться. Він сидить, ходить, щось пригадує, йому сняться різні сни. Приїздить одна дівчина. Він дрімає, а вона йому перебиває сон. На другий день, тобто ввечері того самого дня, вони зустрічаються в оперному театрі. Ага! Там є один такий музика, якого хочуть забити. Ї в нього зуби болять..
– … прокляття! За які гріхи?
– Заради приємної усмішки! Недобре шкіритися зігнилою дірою. «У П'єра були жахливі зуби, себто
залишки зубів, а зараз – повставляв, і зовсім інакший шеловєк. Вичмалко мав золоті, нагадував жида за шинквасом, повставляв під кість – українцем став! А в Костика бракує двох передніх зверху. Бідолаха встряв у якийсь мордобій, з того часу так і ходить. У Патріарха ж – усе олрайт. Має голівудівську усмішку. Поетам добрі зуби не менш потрібні, як акторам. Особливо новоукраїнським. Завдяки щелепам українських поетів твориться образ націй Домонтовоч писав, що Зеров позбувся майже всіх зубів. Це жахливо. Неокласик – і беззубий. У Європі не повірили 6, що беззубий може бути неокласиком. Тема для дослідження: «Зубиська і поезія». Речі ніби-то різних порядків, але як же все-таки взаємопов'язані, як і все у цьому світі. Так що там у нас? Кабаретович страждає від зубного болю?
– Кабаретович – гімно! Так йому і треба! З ним ні про що неможливо домовитися. От дивися, мені – кров з носа – потрібна була сотня баксів. На тиждень! Через тиждень віддаю. Підвалив класний товар. Треба було його тільки взяти, сплавити і заробити ще сотню. Дзвоню до Кабаретовича, кажу, Кеб, так і так, а той – нема проблем, де зустрінемось? Зустрічаємося біля «Нектару» через дві години, тільки не запізнюйся, курва мама! Приходжу, чекаю десять хвилин, півгодини – нема свині. Дзвоню додому – нікого! Що ти скажеш? Добре, що зустрів того, як його, та ти його не знаєш, той, що товчеться завжди біля Дупи, виручив. На другий день зустрічаю Кабаретовича – шоб, ти не міг десять хвилин зачекати, та я тебе, гімна, сорок хвилин чекав, а тебе, брехла, не було... А з тим зустрічанням Нового року? Пам'ятаєш, як він нам прокрутив динамо на Новий рік?..
23
Оскільки Юрій Винничук висловив Вікторові Небораку свої авторські права на назву «Пан Базьо та решта», то цей роман Небораком не був дописаний, але ідеї, аспекти, фабули і персонажі з нього перейшли в іншу книжку Неборака, за назвою «Базилевс». – (