– Добре. Для контрасту – «Кайдашева сім'я» діда Нечуя.
– Маємо суцільний ближній світ, Незважаючи на сварки, бійки. Усе це внутрішні біологічно-хімічні реакції. Люди одружуються, народжують і виховують дітей, сваряться, миряться, старіють, вмирають, народжуються – гармонійне коло, в центрі якого родина, хата. Усе, чого бракує Джейку, є в першого-ліпшого Лавріна. У роботу нема потреби втікати – вона життєво необхідна, аутентична. За роботою вирішуються важливі речі. Нема такого – ось то робота, а це життя. Щоправда, є свята, є будні. Є Бог. Є пекло. Світ структуровано. З певної точки зору, цей світ довершений, якщо хочеш знати.
– То «Кайдашева сім'я» – річ вартісніша від «Фієсти», так виходить?
– «Кайдашева сім'я» написана у вимірах ближнього світу, я хотів наголосити тільки на цьому. Тому й Нечуй не мав ніяких прибутків зі своїх писань. Але співвітчизники його шанують і досі, чого не скажеш про Гемінґвея.
– Гемінґвея також цінують.
– Американці? Та вони його забули в момент його смерті. Може, внучок старого ще знають, бо хтось з них знаменита манекенниця, а хтось акторка, але де там американці здатні читати щось таке про давно минулі дні.
– Я люблю його читати.
– Тому що для таких, як ти, він і писав. У тебе ж виникає бажання повештатись по тих ресторанчиках і дансингах, де бували Джейк, Білл, леді Ешлі? Поїхати на форель в Іспанію і на бій биків?
– Так, звичайно.
– Бачиш, до естетики це має далеке відношення, а до туристичного бізнесу – пряме, бо «Фієста», під певним кутом зору – такий собі туристичний довідник. А туристичні довідники не пишуться для тубільців. Це література дальнього світу, ужиткова, на ній можна робити гроші.
– Добре, з художньою літературою ти даєш раду. А що ти скажеш про ці речі у Євангеліях?
– Питання непросте. У розумінні – що там переважає і як його трактувати. Але все це там, безумовно, присутнє. Світ – єдиний, а його трактування – людське заняття. Коли світові являється Бог, багато речей постають у цілком інакшому світлі.
– Бог являється на околицях імперії...
– Справді, вся пиха імперії сконцентрована в Римі. Хіба може Рим поважно трактувати те, що діється десь там на околицях? Рим вважає, що вистачає контролювати ситуацію за допомогою легіонів і грошей, і навіть не цікавиться якимись тубільними віруваннями. Головне, щоб не порушувався лад. А що змінилося з часів Риму? Імперії і далі існують. Деякі валяться на наших очах. Двадцяте століття – це століття імперій, можливо, більшою мірою, ніж будь-яке інше. Ті імперії, які, на відміну від Риму, все-таки цікавляться подіями місцевого значення, трималися-трималися і розвалилися, як, наприклад, совдеп. Але що значить – совдеп, чи то пак Москва, цікавився подіями в Україні чи в Прибалтиці? Москва просто нищила все те, що йшло не те що в розріз з її інтересами, а навіть не з тою швидкістю. Нищила все якісно інше. Москву, дай Боже, трафив шляк з її кривавим контролем. Правила гри американської імперії – вишуканіші і, здавалося б, гуманніші. Америка навіть ніби-то досліджує малі, себто ближні, світи. Створює інституції відповідні. Посилає своїх докторантів на висліди, Суне всюди свого американського носа. Яким духом там тхне? Але принципової різниці нема. Зверхість, випещена як не маргінальністю, то Гарвардом. Поверхова зацікавленість, яка врешті-решт впирається в грошове питання – чи можна під це вибити гроші, чи можна на цьому заробити гроші і чи не загрожує це моїм грошам? Забери ці три «чи», і американець тебе не помітить. У першому-ліпшому бойовику поліцай-каратюга, голівудівська лялька, проголошує як заклинання – я, мовляв, роджений в Кореї, але моє серце належить цій великій країні – Сполученим Штатам. У Кореї каратюзі, виявляється, нема як себе реалізувати. Треба пертися в Америку, щоб вирубувати там мафіозі, які, до речі, крадуть американських красунечок для гаремів на Близький Схід. Бачите, чим запахло? І в нагороду біла американка кладе каратюгу до себе в люлю. От вам і вся політика. Хіба якийсь голівудський придурок дозволив би собі такий хід, якби не було напруженості на Близькому Сході? А корейчики дивляться цей фільм, де кого дідько запхав, і думають – ми нові герої Америки!
– На певні теми необхідне табу.
– Хіба це не імперська тема? Імперія та околиця – універсальна модель. А тепер я перейду до основного. Тільки прошу мене не перебивати. У кого виникнуть якісь запитання, хай напише їх собі на листочку, і коли я закінчу, з радістю їх перегляну. Отже –
Перше, на чому потрібно наголосити – це те, що Ісус Христос – людинобог. У його особі відбулося поглиблення чи возвишення людської сутності до Божої. Чи можна відокремити одну він іншої? Умовно це можна зробити до моменту Христового самоусвідомлення, тобто до хрищення Іоаном Христителем Ісуса у водах Йордану. До цього моменту Ісус був людинобогом, але не був свідомий цього чи, точніше, не був зовнішньо свідомий. Він жив звичайним для людей свого оточення життям. Був теслею. Мав родину, батьків, братів і сестер. Хоча батьки мусили б знати про все. Адже була блага вість. Була зоря. І мудреці з дарами. У кожному разі, нам нічого не відомо про те, чи передали батьки усю цю інформацію свому синові. До Хрищення в Йордані Ісус жив як людина у вимірах людського близького світу. Хрищення так ніби відкриває перед ним завісу небес. Він отримує могутній вертикальний вимір. Він знає, хто його Отець. І тут відбувається видимий конфлікт між людським Ісусовим ближнім світом і людино-божеським Ісусовим світом. Але той останній не є дальнім світом, хоча у людських побутових уявленнях Бог знаходиться десь високо і далеко на небесах. Він є істинним ближнім світом для Ісуса, з ним Ісус відчуває неперервний могутній зв'язок. Цим зв'язком він перейнятий постійно. Довкола цього зв'язку формуються концентричні кола його прихильників. Схематично б я це зобразив як площину, поверхню, де бродять окремі людські точки, скупчуються, розбігаються, зіштовхуються. І ось одна з них вистрілює вертикальним променем, який з'єднується зі світилом. Це Ісус. Решта точок ще не бачать світила, вони лише знають, що воно мало б десь існувати, вони не мають з ним зв'язку, але вони бачать джерело вертикального променя, і їх погляди починають поволі підніматися і з'єднуватися з абсолютом. Ісусове воскресіння – каталізатор цього процесу. Ті ж, чиї погляди спрямовані вздовж поверхні, бачать, як і бачили завжди, лише точку, лише теслю, неодруженого дивака, сина Йосипа і Марії, якому прийшло до голови оголосити себе Божим сином, єдиним його сином, який має порятувати рід людський. Ї, як це не парадоксально, позбавленими небесного зору виявляються найперше сам Йосип і сама Марія, брати і сестри, землячки. Ближній, але людський світ. Чи міняє Ісус цей ближній світ на дальній? З першого погляду – ніби-то так. Він покидає рідні місця, сходиться з незнайомими людьми, гоститься по чужих кутках... Але чи він відмовляється від самої суті ближнього світу? Родинність, шанування звичаїв, укоріненість у рідну землю? Ні. «Ото моя мати та браття моїї» Отець небесний, апостоли, учні, діти.. Суботу треба шанувати, але не задля самої суботи, а задля Бога, задля ближнього свого. Старий закон треба шанувати, але ж Бог дає закон, не робіть закон замінником Бога. Ісусова любов до свого народу дійовіша від любові книжників і фарисеїв. Він покидає рідне місто, щоб колись повернутися у нього, але ж і покидає не задля подорожі, скажімо, до Риму, а задля інших міст Ізраїлю – усе ж бо це його батьківщина. Він обростає концентричними родовими колами учнів, слухачів, співвітчизників, тому іншої родини йому й не потрібно. Він і є центром ближнього світу. Він вчить шанувати батька і матір, вчить не тримати лиха на брата. На першому місці - зв'язок з Богом і любов до ближнього. До ближнього! Тут нема суперечності. Якщо вся родина об'єднана вірою в Бога, їхня взаємна любов подесятириться, і так вони будуть ставитися і до інших людей. Але родичі Ісуса цього, очевидно, не розуміли. Він змушений був робити вибір. Він не конфліктував з родиною. Він пішов сповнювати свій обов'язок. Тепер про дальній світ у Євангеліях. Безумовно, це Рим і його адепти. Його ж адепти – це ті, хто так чи інакше з Римом кооперується. Це всі царства, все золото світу, яке пропонує Ісусові диявол, спокушаючи його. Євангелісти уважні до кожного кроку Ісусового і зовсім байдужі до тих обширів імперії, де нога месії не ступала. Чи не тому й що ними спокушував диявол? Вклонися мені – володітимеш всім світом. Але дальній світ проникає у ближній. Він холодно і ніби-то безсторонньо керує подіями у ближньому. Прокуратор Іудеї Понтій Пилат – римське кресало вироків. Воїни, що знущаються над ув'язненим. Профіль кесаря на монеті. Усе це – елементи соціуму, який передбачає існування Бога тільки в Писаннях, молитвах, ритуалах, у храмі, у синедріоні, але не передбачає існування живого Бога. Ісус для них – самозванець, злочинець, підбурювач, підривач звичаїв. Соціум не потребує живого Бога. Більший, так само, як і менший. А імперія – довершений соціум. Ієрархія – її бог. Як може бог з'явитися поза ієрархією? Як може бог бути теслею з Назарету? Цезар може бути богом, але не тесля. Це, за законами імперії, вершина піраміди. Якщо соціум збудовано з вояків, то верховний вояк – Цезар – буде проголошений богом, якщо з комуністів, то ним буде якийсь генеральний секретар, Батько народів, якщо з долярових мішків, то богом буде найтовстіший доляровий мішок. Але все це привиди, ошуканства. Усе це занапащує людей, нищить їхні душі, які могли б з'єднатися з абсолютним світлом вічності, а летять у пащу чорної діри. І тому Бог змушений нагадати про себе справжнього, істинного, тому він в образі Ісуса сходить на Землю. Якою мовою порозумітися йому з цим нещасним, спокушеним різними бздурами людом, котрий боїться хворіб, смерті, хоче бути нагодованим, хоче мати все задарма, тремить перед силою можновладців, торгуючи в синагогах, ошукує самого себе кривотлумаченнями пророків? Словом, зрозумілим для них і щоб вони його зрозуміли? Словом любові, прощення, ненасильства? Чи ж зрозуміють його? Навіть, коли чиниться найбільше з насильств – страта на очах учнів і юрби напередодні свята Пасхи, а потім – воскресіння? Навернулися ближні, єрусалимський люд на чолі із синедріоном на шлях Христа?