Що світиться з шибки,
Горіла зоря на шляху в Бетлегем.
Вона плом'яніла, як збіжжя, з безмеж,
З-над неба і Бога,
Як відблиск нічного
Підпалу в стодолах, як сполох пожеж.
Вона височіла – скирта вогняна
Соломи і сіна,
У світі єдина,
Цвіла, сколихнувши простори, вона.
Над нею заграва вростала у ніч
І щось означала,
Ясна й небувала.
І три звіздарі поспішали на клич.
Позаду везли на верблюдах дари.
І два віслючки уповільненим ходом
Трюхикали вниз, дріботіли з гори.
І видивом дивним нової пори
Росло віддалік все, що збудеться згодом.
Всі думи століть, і пориви, й вітри
На площах майбутніх, всі зали й музеї,
Всі витівки мага, всі пустощі феї,
Всі кулі з ялинок, всі сни дітвори.
Весь трепет затеплених свіч, усі віти
В мигтінні позліток, всі радощі гри...
… Все злішав зі степу розлючений вітер...
… Всі яблука світу і всі кольори.
Ставок заслоняли вільшані верхи,
Частину, проте, було видно зусюди
Крізь гілля дерев, де чорніли птахи.
Як вийшли на греблю осли і верблюди,
Змогли роздивитися їх пастухи.
– Ходімо й собі та вклонімося чуду, –
Сказали, запнувши свої кожухи.
Від човгання снігом робилося жарко.
Поляною вздовж, ніби листя слюди,
За хату стелилися босі сліди.
І саме на них, мов на пломінь огарка,
Гарчали вівчарки при світлі звізди.
Морозяна ніч виглядала, мов казка,
І хтось невидимий над плином ходи
Щоразу вривався в пастуші ряди.
Собаки брели, озиралися жаско
Довкола підпаска й чекали біди.
Тією ж дорогою, в тій же місцині
Йшло декілька ангелів. Тихі й чудні,
Були між людей безтілесні, мов тіні,
Та слід залишали їх білі ступні.
Було крізь юрбу протовпитися годі.
Світало при вході, де кедри росли.
– А хто ви такії? – спитала Марія.
– Ми плем'я пастуше й небесні посли,
Прийшли вам обом воздавати хвали.
– Всім разом не вільно. Чекайте при вході.
І в попелі сірім досвітньої мли
Товклися погоничі, зайди, заброди,
Сварилися вершники і пішоходи,
Над жолобом, видовбаним із колоди,
Верблюди ревли і хвицались осли.
Світало. Вже ранок, мов порох золи,
Останні зірки вимітав з небозводу.
Лише трьох волхвів із усього наброду
Впустила Марія, і ті увійшли.
Він спав, тихо сяючи в яслах дубових,
Як місячний промінь в глибинах дупла.
Його зігрівали в безмовній любові
Губи ослині та ніздрі вола.
Стояли в пітьмі, що тремтіла, вразлива,
Шепталися, ледве знайшовши слова.
І раптом із сутінків, звідкись ізліва,
Хтось мовчки відвів з-перед ясел волхва,
І той озирнувся: з порога на діву
Дивилась, мов гостя, зірниця Різдва.
1947
[1]
– Я, здається, знаю, що сталося, – підніс обважнілу від вина голову Мартофляк. – Здається, минула молодість. Епоха неоромантизму плавно переросла в епідемію СНІДу. Я забув, як пишуться вірші, хлоп'ята.
– Але ти, принаймні, виборов собі право повсюдно читати їх уголос! – зірвався на фальцет Отто фон Ф. – Вистава триває, старий пердуне!..
– Старий придурок, цап! – не витримала Марта.
РІЗДВ'ЯНІ ВАКАЦІЇ
Там верби золоті й дзеркальні ріки,
де стигнуть колихливі тіні риб,
там у криницях зорі, мов горіхи,
і скрипки перестудженої скрип...
Таке тобі життя, – як медівник
(ще років тому десять або вісім))!..
А нині в місті глухо, наче в лісі,
і місяць понад ратушею зник,
але ж було, було – як медівникі!..
агов мої маленькі чортенята
братове до вогню мене прийміть
я виміняв на вітер срібло й мідь
отож гайда за діло чарувати
Так, двадцять сім – яка премнога літа...
Ще пам'ятаєш той святочний смак,
коли любов пече, мов самогонка[2],
і ще не вільно вимовити «мак»,
бо ще не вечір, таїна сповита...
Ще ходиш попідтинню в городян,
і віршею віншуєш, і ночуєш
на теплій лаві, та не спиш, бо чуєш
якесь ім'я жіноче. Мов дурман,
воно не відпускає аж до ранку...
Та знов мандруєш, сам собі Еней,
прославши віршу, наче вишиванку,
на зерна у снігу, на слід саней,
на попелища гульбищ і містерій,
де ювенільна кров тече з артерій...
І лиш земля!.. вона брудна й пречиста,
як і тоді – буденна і врочиста,
вона твоя, вона в тобі як шов.
Ти просто в неї глибше увійшов...
(дерево
хмару
гіллям
продерло
дерево в хмарі?
хмара на дереві?
Хмара
на дерево
квіткою
сіла
хмара зелена
вернуться
1
Вірш, викладений тут під заголовком «Екзотична рослина – пастернак» є українським перекладом вірша «Рождественская звезда» Бориса Пастернака. 1947 – це дата написання оригіналу Пастернаком, зрозуміло, а не перекладу Андруховичем (котрий народився 1960 року). – (