Вважаємо нині за необхідне сказати всю правду про цю мало знану нащадкам видатну особистість, ліквідувавши таким чином ще одну «білу пляму» в океані національної історії та визвольних змагань.
Самійло Немирич поселяється на Краківському передмісті Львова у 1610 р. Зостається невідомою точна дата його народження, але достеменно знаємо, що на той час (прибуття до Львова) йому трохи більше двадцяти років. Він чудово фехтує і їздить верхи, зі смаком одягається, купуючи дорогі тканини та сукна виключно у венецьких та генуезьких купців, полюбляє херес, мальвазію, добру музику і мадеру. Його дім невдовзі перетворюється у притулок для оригінальних вигнанців з усіх куточків Старого Світу; це переважно відомі інфаміси й збоченці, циркові блазні, вбивці, філософи, окультисти, прославлені алхіміки, содоміти, протестанти, вогнепоклонники, ліліпути й грабіжники. Вільний час минає за учтами, піснями і релігійними диспутами. Чи не щодня Немирич у супроводі своєї ватаги рушає походом по найзнаменитіших міських винарнях, де залюбки й охоче жартує: стріляє з мушкета по пляшках і пісочних годинниках, прибиває цвяхами бороди відвідувачів до шинквасу, ламає їм руки, ноги, носи, витрушує золоті й срібні монети з їхніх переобтяжених кишень, показує їм свій голий зад, б'є вікна і дзеркала, топить магістратського райцю Щеп'юрського в чані, де заварюється кава, а суддю Голомбка – у вбиральні, вибиває очі надміру зухвалим, ламає їм ребра, мочиться в їхнє пиво, змушує поїдати власне лайно, голосно співає і пританцьовує тощо.
Сучасний читач з деяким нерозумінням і навіть осудом поставиться до таких проявів життєвої сили та здорової духовної енергії, тому варто тут сказати кілька слів про тогочасні звичаї. Убивство чи взагалі будь-яке насильство за чинною тоді Конституцією 1577 р. не вважалося чимось аж надто особливим і протиправним. Тодішні юристи ставилися до розглядуваних ними злодіянь радше по-філософськи, аніж правничо, з великою домішкою гумору, іронії та християнського милосердя до порушників. Строки ув'язнень були напрочуд короткотривалі і здебільшого умовні. Так, за вбивство шляхтичем рівного йому шляхтича (а шляхтичі на той час становили добрих три чверті всього населення Рес Публіки) належалось рік і три тижні відсидіти у замковій вежі, сплативши при цьому дві тисячі золотих у скарбницю, за те саме вбивство, але із затриманням убивці «in ricenti» («на гарячому») – кара подвоювалась: два роки і шість тижнів вежі та чотири тисячі грошової сплати. (Чомусь затримання «на гарячому» вважалось фактором обтяжливим, мовляв, не попадайся, дурню, а вбивай розумно, щоб ніхто не бачив). Зрештою, жоден процес щодо вбивства просто не міг відбутись, якщо родина потерпілого не спромоглася притарабанити до суду його мертве тіло (то була особлива юридична процедура під назвою «презентація трупа»). Тому головною метою для кожного добродія, що намислив когось убити, було своєчасно і надійно сховати тіло замордованого: пустити з каменем на дно Полтви, спалити в кухонній печі, глибоко закопати в лісі, посікти на дрібнесенькі кавалочки тощо. До речі, у випадку із суддею Голомбком, що його Немирич, як уже згадувалося, втопив у лайні, суддеве тіло так і не було знайдене, через що справу припинили за відсутністю в ній складу злочину, а саме суддевого трупа.
Убивалося легко, мордувалося безтурботно – потаємно та «in ricenti», на очах у суспільства, адже навіть якщо суд усе-таки відбувався і вирок виносився, то засуджений не мусив обов'язково і слухняно сідати у вежу, а найчастіше йшов додому чи з друзями на вино. Справа в тому, що хоч судова і виконавча влади були відокремлені, проте, виконавча нічого, зрештою, виконати не могла, оскільки їй завше катастрофічно бракувало самих виконавців, себто міліціантів, натомість майже кожен підсудний приходив у такому товаристві озброєних до зубів шаблями, мечами, ланцюгами, палицями, киями, кастетами, галябардами й палашами друзяк, родичів і слуг, що лишень збезумнілий фанатик правосуддя або самовбивця наважився б спробувати силоміць привести його до в'язниці – спроба така, безперечно, мала би сумовиті наслідки для правосуддя та його охоронців.
Таким чином, коли в липні 1612 р. добрі знайомці зустрічають Немирича в замарстинівській корчмі Макольондри при доброму гуморі, зі шклянкою хересу в руці та тлустою хвойдою в самих лише турецьких панчохах при боці, то на їхнє запитання, а що він тут робить, чують у відповідь: «Ге-ге, відсиджую вежу, панове! Вбив-їм теперечки старшого Ісаковича та й дістав-їм три тижні і рік. Мушу сидіти, бо нема на то ради!»
(Ісакович – вихрещений караїм, гендлював підробними львівськими килимами, які видавав за перські, бо в дійсності вони таки нічим від перських не різнилися. Одного разу Немирич разом із найближчими товаришами-шибайголовами Яцьком Бородавкою, Геником Шулерманом і португальським мурином Жоеліньйо піймали Ісаковичевого сина Захарію в борделі «Чотири цицьки», де юний караїм процвиндрював татусеві набутки, силоміць стягнули його з працівниці борделю Сусанни Валігури і потягли у винниківський ліс, де зв'язаного покинули в печері, лишивши на варті підсліпуватого ліліпута Птушека. Тим часом потелефонували до старого Ісаковича, вимагаючи з нього п'ять тисяч золотих австрійських цехінів, у противному разі погрожуючи розчленувати молодого Захарка на одинадцять рівних частин, приславши згодом старому його (синову) голову, шлунок і статевий член. Старий Ісакович, прихопивши куфер з цехінами, поквапно рушив у бік Чортової скелі, де було домовлено про зустріч з Немиричем та його командою. Тим часом молодий Ісакович зумів виплутатися з пут (цей номер він не раз бачив у мандрівних штукарів і тому легко виконав його), приголомшив, тобто вбив сплячого ліліпута каменюкою, і пішки, проминувши ліс та Галицьке передмістя, попрямував назад до борделю «Чотири цицьки», оскільки ще як слід не нагулявся. Розлючені його втечею, Немирич і товариство зрешетили старого Ісаковича, потративши на нього цілих вісім обойм. На довершення виявили у куфрі зовсім не цехіни, а всього лишень таляри, які старий, очевидно, у темряві й поспіху переплутав з цехінами. Закінчення цієї історії читачеві вже відоме – гродський суд і банкет Немирича з друзями у замарстинівській корчмі Макольондри).