У проміжку між убивством старого караїма Ісаковича та пограбуванням волоської дипломатичної місії на чолі з боярином Георгіцою, що рухалася в розташування шведського короля восени 1615 р. , везучи цінні папери з приводу трансільванської спадщини, Самійло Немирич віддався науці та мистецтвам. 1614 р. він видав у Дрездені віршований латиною трактат «Про лікування маком і природу коноплі», дуже високо поцінований сучасниками, та, на жаль, безповоротно втрачений сьогодні. Багато музикував, їздив околицями Львова на винайденому ним же праобразі нинішнього ровера, зрідка полював і писав полемічні листи проти уніатського єпископа Іпатія Потія.
Пограбування волоських послів виявилося найголоснішою справою за участю Немирича, коли не брати до уваги відому вже нам історію зі зґвалтуванням жіночки і пляцками, що завершилася для Немирича вежею. Влаштувавши засідку у славетному своєму дрімучістю Чорному лісі, котрий починався тоді майже від Галича й Тисмениці на сході і тягнувся з незначними прогалинами аж до Мюнхена на заході, Немирич і товариство підстерегли там волоську валку і, зустрівши її сльозоточивим газом, добилися того, що боярин, решта послів, а також охоронці лягли обличчями вниз просто на розгрузлу осінню дорогу і не рухалися. Наповнивши свої бесаги волоськими дукатами, топазами й аметистами, і таємними паперами, що були запечатані в окремій шкатулі з горіхового дерева, інкрустованій перламутром і слоновою кісткою, поздиравши з послів хутра і шовки, Немирич та його друзі зникли у нетрях Чорного лісу. Португальський мурин Жоеліньйо прихопив був іще дев'ятилітнього погонича мулів, який йому страшенно сподобався, але невдовзі помер від зловживань.
Таємні дипломатичні папери Немирич спритно повернув трансільванському дворові, правлячи за них двадцять тисяч швайцарських франків, але князь Ракоцій не виявив особливого ентузіазму щодо такої домовленості, тож довелося погоджуватися лише на вісім з половиною тисяч.
До цього моменту король і сейм Рес Публіки вже тричі проголошували Немирича інфамісом (позбавленим громадянської честі та шляхетства) і двічі – банітою (позбавленим будь-яких прав і захисту з боку держави й суспільства). Це означало, що будь-хто і будь-якої хвилі міг його закатрупити і не ніс би за це перед законом ніякої відповідальності, а навіть заслужив би подяку Його Королівської Милості. Однак охочих до такої подяки щось не надто було видко, і Немирич презухвало розгулював собі площею Ринок у золотистому кунтуші та в супроводі бездоганних зарізяк Шулермана, Жоеліньйо і відрахованого з колегіуму за онанізм спудея Інокентія Сильвестра Коцького (Яцько Бородавка на той час уже був у Січі, де невдовзі стане гетьманом, скинувши Сагайдачного, однак під Хотином поплатиться за це головою, довівши, яко гетьман, славне Військо Низове Запорозьке майже до цілковитого розвалу).
Останню з черги баніцію Немиричеві було проголошено за т. зв. «справу звіринця». Історія ця має дуже колоритний екзотичний посмак. 1616 р. , у травні – червні, на Погулянці спинився мандрівний бестіарій такого собі Мікельаньойоло Романо (під цим іменем ховався від інквізиції відомий фальшивомонетник і отруювач Густав Зуппе, до речі, виходець із Тюрінгії): чотирнадцять кліток з усілякою індійською звірнею, а саме левами, пантерами, лемурами, носо- і єдинорогами, жирафами, антилопами, річковими кіньми гіпопотамами, павіанами, зебрами, єхиднами, вампірами, інкубами та ін. Щодня, а особливо в неділю найдобірніше львівське панство сходилося на зелену Погулянку, де можна було за порівняно високу платню роздивитися всю цю дивовижну фауну, від якої, щоправда, добряче таки смерділо. Однієї з неділь Немирич та його друзі, вихором налетівши на бестіарій, повідчиняли в ньому всі клітки і повипускали негодованих звірів на волю. При цьому загинув португальський мурин Жоеліньйо, котрого розтоптав випущений ним же носоріг, до якого він, старий ловелас і зоофіл, цілком необачно спробував позалицятися. Перелякані, ледь живі громадяни «найвірнішого з міст коронних Леополіса» кинулися врозтіч, а випущені звірі, загризши декотрих і вгамувавши перший голод, помчали вулицею Леніна (тепер Личаківська) вниз, до центру, і невдовзі цілком окупували збезлюдніле місто, бавлячись у квітниках, водограях та монастирських садах і ласуючи окремими перехожими. Власник звіринця Мікельаньйоло (він же Густав Зуппе) божеволів з розпачу, і тут Немирич заправив з нього тисячу сіцілійських дукатів, аби звірі знову були повернуті у клітки. Зуппе з радістю погодився і тут-таки виплатив триста дукатів завдатку. Наступного дня увесь бестіарій і справді було повернуто до кліток. Використовуючи бразилійську отруту кураре, куплену напередодні в аптеці ван дер Вандена на Гетьманських валах, Немирич та його гурт поприсипляли геть усіх монстрів влучними пострілами з луків і сплячих привезли на Погулянку. Це одна версія, але є ще інша, згідно з якою звірі самі покірно вернулися до кліток, скорившися лагідно й сумирно від музики, яку Немирич виконав для них на поздовжній флейті. Як би там не було, але Зуппе таки виплатив усю решту дукатів Немиричеві й того ж дня разом із усім караваном квапливо виїхав зі Львова.
Дукати виявилися всі як один фальшиві, і в ніч на 22 червня Немирич та його хлопці наздогнали шахрая з валкою на Великому Шовковичному шляху, де порубали всіх до одного, а звірів разом із клітками спалили.
Згадуваний уже аптекар ван дер Ванден був у досить тісних взаєминах із Немиричем, оскільки виготовляв для нього наркотичні зілля та пігулки. Будучи головним постачальником опіуму для двору турецького падишаха і кокаїну для багдадського халіфа, спритний голландець дуже тонко розумівся на всіх гатунках кайфу. За його порадою Немирич сів на голку і ширявся протягом кількох років, уводночас повиганявши з дому приятелів та колежанок, і печально усамітнившись. Цілими днями не встаючи з ліжка, він помітно схуд і наче висох, вену проте колов собі безпомилково. Дивився без кінця кольорові сни-містерії і почитував найновішу працю знаного саксонського теолога Абрагама фон Ашенбаха «Божественне Яйце, або Знаряддя для Тортур Гріховних», зумисне передплачену ним із Сорбонни. Нотатки на берегах цієї книги, його зауваження і підкреслення свідчать про неабияке оволодіння предметом і про можливий намір писати полемічну працю.